Читати книгу - "Сонети. Світовий сонет"

Дюла Югас
МАТЕРІ Вони сидять, одягнуті в жалобу, Ночами дивляться у далечінь. Для них цей світ подібним став до гробу, Не хмари в небі — камені склепінь. Для них земля — цвинтарище. Нікуди Доріг нема, лиш до могил — путі. Вже сльози висохли і всохли груди: Вони ж сидять, як тіні, в темноті. Що перемога? То карета чорна! Що поїзди? То мертвих носії. Панує лиш скорбота непоборна, Вселенна й зорі — все в руках її. Розпука на серцях, немов оболи На тих устах, що вмерли й захололи. ОЧІ Не раз дивиться в очі я не в силі. Болотяні й падлючні. В них нема Небесного нічого. Безмір гнилі Вони ховають. Біль, печаль, страма Там не тремтять. З дитинства добре знаю, Які від них страшні бувають сни. В земному пеклі, наче відсвіт раю, Мені зрадливо сяяли вони. В них цвіт комерції горить жовтаво, Трутизни темна прозелень ряхтить, Горить захланності й наживи право. Хай погляд місяця мене п'янить, Хай сонячні засліплюють зіниці, Ніж мав би я дивиться в очі ниці. БАБУСЯ Студений зал чекання, зал нудьги. Хоч би лінива лампа так не тліла! Десь потяг важко йде через сніги, А тут юрба дрімотна й очманіла. На захід їде цей, а той — на схід. В того речей нема, а в того — купа. Чекає кожного свій край, свій рід, Свій прихисток — могила чи халупа. Там, у кутку, вся в чорному, сумна Стоїть бабуся. Котиться сльозина По зморшці в світло, що іде з вікна. І, доки гасне зимня біла днина, На шибці, наче слід сльози, зрина І розквітає льодяна жоржина. СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ На білому столі — червоні вина. Тремтить срібло небес в тополь сріблі. Вторить музикам цвіркунів родина — Вони неофіційні скрипалі. Дружко складає вірш про шлюбне ложе, Фіалки в зорях з ружами вінча. Чиєсь дитя наїстися не може, І, жуючи, все просить калача. З подушок вежу викладає мати. Зозуля північ в дзиґарях кує. У меблях шашіль скрипотить. Співати Надворі молодь не перестає. І в'яне, мовби смуток підневільний, Зім'ятий пляшкою вінок весільний. Аттіла Йожеф
ПЕРЕД ЖНИВАМИ