Читати книгу - "Квентін Дорвард"

найзапальнішого з усіх, що будь-коли жили на світі, свідчили про ту страшенну бурю, яка цієї хвилини шаленіла в його грудях.

Король цілком спокійними очима спостерігав цю боротьбу пристрастей, бо, хоч погляд герцога й обдавав його жахом смерті, що лякала його, як і кожну грішну й смертну людину, проте він, мов відважний стерничий, твердо вирішив не піддаватися власному страху і боротися до останньої хвилини, не випускаючи з рук стерна, доки буде хоч найменша надія врятувати корабель умілим лавіруванням. Тому, коли герцог вимовив кілька уривчастих слів, вибачаючися за незручне помешкання, призначене Людовікові, король, усміхаючися, відповів, що башта Герберта була для нього досі приємнішим притулком, ніж для одного з його попередників.

— Так вам уже розповіли цей переказ? — спитав Карл. — Його справді тут убили, але тільки тому, що він не схотів узяти постриг і закінчити свої дні в монастирі.

— Тоді не можна не визнати, що він вчинив, як безумець, — удавано байдуже зауважив Людовік, — бо він помер смертю мученика і водночас позбавився можливості стати святим.

— Я прийшов сюди, — вів далі герцог, — просити вашу величність бути присутнім на нашій нараді, де обговорюватимуться питання, що однаково стосуються і Франції, і Бургундії. Ми можемо одразу піти, коли вашій величності буде завгодно…

— Годі, любий кузене, — відповів Людовік, — вам не слід так далеко заходити в своїй чемності й просити там, де ви сміло можете наказувати. На нараду то на нараду, коли таке бажання вашої високості. Щоправда, почет у нас не досить блискучий, — додав він, поглянувши на своїх французів, які готові були супроводити його, — але ви сяятимете за нас обох.

Із Туазон д’Ором на чолі, старшим герольдом Бургундії, Людовік і Карл вийшли з башти графа Герберта і пройшли до внутрішнього двору замку, де, як відразу помітив Людовік, було повно охоронців герцога та солдатів у розкішних убраннях, озброєних і вишикуваних, мов на параді. Перейшовши двір, вони ввійшли до зали нарад, яка була розташована в далеко пізніше побудованій частині замку порівняно до тієї, до Людовік перебував під вартою. Тут поспіхом було зроблено деякі приготування до урочистого засідання. Під розкішним гаптованим балдахіном стояли два трони, причому трон, призначений королю, був двома східцями вищий від трону герцога. Близько двадцяти найблагородніших вельмож розташувалися в належному порядку з обох боків тронів так, що коли государі посідали на свої місця, то особа, над якою збиралися вчинити суд і для цього скликали нараду, опинилася немовби на місці голови цих блискучих зборів.

Мабуть, щоб відразу загладити цю разючу невідповідність і непорозуміння, яке вона могла викликати, герцог Карл, ледь уклонившися королівському тронові, незграбно відкрив засідання такими словами:

— Мої вірні васали й радники! Ви знаєте, які страшенні розрухи завжди відбувалися і ще тепер відбуваються в наших володіннях унаслідок безперервних повстань васалів проти їхніх сюзеренів. Тепер ми маємо жахливі докази того, до яких потворних розмірів зросло це лихо за наших часів. Графиня Ізабелла де Круа і її родичка графиня Амеліна, нехтуючи правилами пристойності, втекли з Бургундії й віддалися під заступництво чужоземної держави. Цим вони порушили дану ними присягу відданості і залишили свої володіння без хазяїв, через що, за законом, ми мусили їх конфіскувати. Ще жахливіший та сумніший приклад ми бачимо в блюзнірському та звірячому вбивстві нашого улюбленого брата й спільника, єпіскопа Льєжського, і в новому заколоті льєжців, яких після останнього повстання ми покарали надто милостиво.

Ми маємо всі підстави гадати, що ці сумні події сталися не тільки внаслідок непокірливості та безумства цих жінок і зухвальства льєжських городян, але й через втручання могутнього сусіда, від якого, коли добрі діла заслуговують на відповідну винагороду, Бургундія не могла сподіватися нічого, крім щирої приязні. І якщо все це справдиться, — додав герцог, зціпивши зуби і шалено тупнувши ногою, — я не знаю, які міркування можуть завадити нам, коли влада в наших руках, раз і назавжди покласти край цьому потокові лиха, знищивши його джерело, з якого щоразу на нас виливаються все нові й нові нещастя.

Герцог почав свою промову досить спокійно, але чим далі він говорив, тим більше розпалювався, а останню фразу закінчив таким погрозливим тоном, що всі присутні здригнулися, а обличчя короля дуже зблідло. Однак наступної хвилини, закликавши на допомогу все своє самовладання, Людовік теж звернувся до зборів з промовою так рішуче й спокійно, що герцог, незважаючи на бажання зупинити або перебити його, не міг знайти для того пристойного приводу.

— Дворяни Франції і Бургундії, — почав Людовік, — рицарі Святого Духа та Золотого Руна[252], коли вже король змушений обороняти свої права сам, як обвинувачена особа, він не може бажати для себе кращих свідків, ніж цвіт дворянства, слава й гордість рицарства. Наш любий кузен, герцог Бургундський, зовсім не з’ясував суті справи, бо з ввічливості чи з люб’язності висловлювався дуже туманно й неясно. У мене немає причин додержувати такої делікатності, та й становище моє не дає мені такої можливості, тому прошу вашого дозволу висловлюватися далеко точніше. Панове дворяни й рицарі! Це нас, нас, свого законного сюзерена, спільника й родича, герцог Карл, ясний розум і прекрасна вдача якого потьмарені важкою втратою, обвинувачує в тому, що ми нібито намовляли його васалів не підкорятися йому, підбивали льєжців до заколоту і допомагали цьому розбійникові Гійому де ля Марку в його жорстокому та блюзнірському лиходійстві. Дворяни Франції й Бургундії! Вже саме становище, в якому я тепер перебуваю, може цілком виправдати мене, бо воно само собою суперечить обвинуваченню. Припускаючи, що в мене в голові є хоч краплина здорового глузду, ви хіба можете уявити, щоб я з своєї доброї волі віддався до рук герцога Бургундського, коли б справді гадав зрадити його, що не могло залишитися не викритим, а коли б було викрито, то неодмінно поставило мене туди, де тепер я стою, залежний від влади справедливого, але розлюченого государя? Безумство людини, яка бажає відпочити на пороховій бочці, до якої вона сама піднесла запалений гніт, було б мудрістю порівняно до мого вчинку. Я зовсім не маю сумніву, що серед винних у тому злочині в