Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

небезпечно (можна по шиї заробити), але мені було треба поговорити з затриманим, а на двох його точно не вистачить. Я плеснув пару разів у долоні перед очима чистильника, і він, інстинктивно уникаючи контакту, подався назад.

— Досить! Хапай його і повертаємося.

— Навіщо? — набундючився чорний.

— Треба його допитати.

— Я його вб’ю, ти — піднімеш, і ми будемо знати все.

— Я не збираюся змішувати свою свідомість з думками цього дегенерата! Мій інтелект може серйозно постраждати. І взагалі, будеш вимахуватися — дістанеш в морду ще одну кульку і зможеш забути про Джерело на півроку.

Така погроза подіяла краще за стусани.

І ми поїхали назад. Втрьох, на одному мотоциклі. Причому, полонений Чудесник постійно кудись сповзав, норовив оббити ноги об камені чи пáльнутися носом об розпечений циліндр. Соркар звірів і пропонував тягнути його волоком, я слабо заперечував, посилаючись на гігієну. Ви уявіть: чорні в’їжджають в село, волочачи на мотузці понівечений труп. Місцеві науявляють собі невідомо що, а мені потім від них відбиватися!

В поселенні нас зустріла мертва тиша, контраст був такий, що пройняло навіть Соркара. Де сердиті буркотливі чоловіки, де стривожені грядучим мордобоєм тітки? Собаки і ті нам услід не брехали. Та що собаки, курей не було!

Лише на площі перед корчмою нам зустрілися перші люди. Каштадарець завмер посеред вулиці зі здоровенною сокирою в одній руці і цілком інгернійського виду арбалетом — в іншій. Алех сидів на підніжці вантажівки, припершись до дверей. Судячи за кров’ю на обличчі, його стукнули по голові (найслабший його орган). Відьма схилилася над білим і зосереджено бинтувала рану. Дуже професійно, на мій погляд, та і перев’язувальним матеріалом вони запаслися серйозно. Мирні переселенці, ха! На обличчі бійця відбилося неймовірне полегшення.

Макс, махаючи хвостом, уже поспішав мені назустріч, нагадуючи при цьому клубок для в’язання — з нього під різними кутами стирчали три арбалетних болти.

Чорний маг у гніві страшний.

— Хто стріляв у мого собаку?! Спопелю!!!

Далі була хвилина суцільного сум’яття: каштадарець з мукою підбирав слова, Алех намагався хитати головою і щось вимовляти, а я — палав гнівом. Признаюся, від різких дій мене втримала лише поведінка Макса — поряд з ненадійними людьми він би не став махати хвостом.

— Це не мій! Вони втікали! Вони пробували брати вантажівку!

Каштадарка перестала перев’язувати Алеха і цілеспрямовано рушила в наш бік. Я озирнутися не встиг, як дурна баба вчепилася в полоненого і почала гепати його головою об мотоцикл.

— Гей! Шабаш!

Вона же так мені всю емаль обіб’є!!! Разом з прокляттями, які вміють міняти колір, і які означають для мене не менше, ніж мотоцикл — Чудесник стільки не вартий. Соркар ввічливо, але твердо перехопив буйну дурепу і став підштовхувати її в бік корчми. Я позбавив зомбі сумнівних прикрас, поправив реанімуючі прокляття і залишив охороняти наш транспорт — у нього це добре виходить.

— Вони поїхали на конях…

— Мельникові були коні, — вставив пару слів корчмар, без додаткових наказів несучи нам випивку.

— … «трясучкою» всіх обложили і — до машини.

Він навіть термін інгернійський знає, той самий, для білого закляття, яке викликає нездоланне бажання сховатися і не виходити. І захист на фургоні у них якийсь встановлено. Мирні переселенці, вірю, вірю! А сокира у них — дрова рубати.

За словами каштадарця, виходило так, що Чудесники зайшли в містечко наскоком, розігнали магією місцевих, стукнули по голові Алеха, який необачно вискочив їм під ноги, і одразу полізли в кабіну вантажівки. Тут-то Макс їх за сраку і узяв. Бій був короткий, але кривавий — зуби у зомбі довгі, а білі закляття мертвому фіолетові. Каштадарець дочекався, коли всі арбалетники зроблять залп (а бойовому магу перезарядка би не знадобилася!), і приєднався до потіхи. Питається, для чого? Чи то азарт погнав, чи то вислужитися захотілося.

— Ц-це не-е б-б…

— А хто, бандити з амулетами з білої магії? — уточнив я?

Алех ніяково замовк.

Одне добре — зустрівши войовничо настроєного білого можна майже без сумнівів сказати, що він — сектант. В нормальному стані ці типи милі, тихі і лагідні. А Чудесників ми прояснимо…

— Зараз ми будемо знати, хто вони такі, і що їм було треба!

Допитувати бранця я доручив Соркару (не тому, що не можу вдарити зв’язану людину, а для того, щоби не заважати професіоналу). Допомагати чистильникові несподівано зголосилася каштадарка. Не знаю, що вони робили з нещасним, але менше як за годину він був повністю готовий до співпраці, а божевільна баба все ще шипіла і намагалася вчепитися йому в очі. Соркару така поведінка жінки, видно, подобалася (збоченець!). Подивимося, як він заспіває, якщо Джерело повернеться, а вшиватися буде пізно.

Нереалізований вбивця обтікав слиною і шмарками. Чому вбивця? Тому що сподіватися зупинити чорних магів легкими ранами міг лише ідіот.

— Я не хотів!

Природньо, бути впійманим він не хотів. При тому той факт, що доведеться когось убивати, він прекрасно усвідомлював, але можливість того, що вбитим буде він, в його плани не входила. Поза тим, Чудесник вів себе як хлопчисько, застуканий на спробі поцупити цукерку.

— Куди ви йшли?

— Не зна-аю!

— Що збиралися робити?

— Не зна-аю!

Група доморощених магів йшла за лідером, не задаючи запитань, всі були щасливі лише від того, що можуть брати участь у спільній справі. Вчили і ініціювали їх всередині секти, судячи за тим, що полонений не розумів найпростіших речей, задачею бойовиків було просто активувати амулети в потрібний момент.

— Як повинен діяти амулет?

— Не зна-а…

— Зрозуміло.

Після такої змістовної розмови полоненого закрили в льох. Я сидів під навісом і під останніми променями денного світла вивчав трофейний амулет. Думка про те, що за допомогою цеї штуки всякий клоун може вбити справжнього бойового мага, мені не подобалася. І ким тоді виявився я?

— Ну, і що це? — Соркар був похмурий-похмурий.

— А я знаю?

Неініційований Алех допомогти справі не міг. Я напружено згадував ті відчуття, які викликало у мене спрацювання амулета. Ні, нічого загрозливого, просто, біла магія, як засвербіло. А Чудесники, звичайно, придурки, але не настільки, щоби іти в бій з неперевіреною зброєю.

— А ну, вигрібай кишені!

Соркар набичився:

— Для чого?

— Для того, що сама по собі ця штука нікого вбити не може. Гатая вони винесли без проблем — чорного мага на операції. А я і ти нічого не відчули. Ти — тимчасово не маг, я — ні разу не чистильник. Питання: що у Гатая було при собі такого, чого нема в мене? Ти же з собою все, що міг, забрав. Вивертай кишені!

Стіл заповнила маса можливих і неможливих предметів, від складного ножа-сезорика до «манка» (це ж де він стільки ховав?!!). Я зачарував на яскраве світло найбільшу лампу і почав обережно перекладати речі, намагаючись згадати