Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

тактика РФ. У гібридній війні інформаційна та смислова складові використовуються нарівні з військовою силою, призводячи до реальних руйнівних наслідків, проте досвіду протистояння таким загрозам Альянс не має. Розроб­лена система стримування не спрацьовує в таких випадках, як захоплення Криму. Особливі побоювання пов’язані з країнами Балтії, що мають в своєму складі російські меншини, до яких РФ може застосувати «право на захист співвітчизників».

Поведінка Росії, яка перетворила країну на джерело військової, енергетичної, кібернетичної загрози для Альянсу, призвела до перегляду стратегічних засад, на яких досі базувалася система європейської безпеки. Сподівання Заходу на поступову трансформацію російської влади у бік більш цивілізованої моделі поведінки у відносинах із сусідами виявилися марними. На сьогодні правлячі кола РФ, орієнтовані на агресивну імперіалістичну політику, є найбільш потужним дестабілізуючим чинником регіональної безпеки.

Стало очевидним, що досі безпека цих країн — членів НАТО гарантувалася більше довірою до міцності укладених угод, аніж військовими засобами. Нині РФ зруйнувала цю довіру. Краї­ни НАТО у відповідь на вторгнення Росії на територію Украї­ни та окупацію Криму змушені призупинити будь-­які види військового і цивільного співробітництва з РФ.

При укладанні Основоположного акта НАТО — РФ у 1997 р. Альянс, аби заспокоїти побоювання всередині Росії щодо розширення НАТО на схід, декларував, що не буде розміщувати значні військові потужності, включно з тактичною ядерною зброєю, на території нових країн — членів з Центральної та Східної Європи і Балтії. Ситуація, коли Росія перетворилася з партнера на супротивника, підштовхує НАТО до відмови від цих добровільно взятих на себе зобов’язань через нагальну необхідність створити передумови для реалізації гарантій безпеки для країн ЦСЄ і Балтії, якщо через агресивну поведінку РФ виникне потреба виправити дисбаланс сил, що склався на сході Європи. У НАТО цілком усвідомлюють, що дії Росії потребують багатовимірних відповідей — і в царині міжнародного права, і на оперативно-­тактичному рівні, і в площині пошуку нових концептуальних підходів до підтримки трансатлантичної безпеки. Відбувається формування нових стратегічних засад діяльності НАТО, спрямованих на активне стримування агресивної політики Росії.

Слід віддати належне консолідації європейських держав, які загалом дотримуються єдиної позиції у питанні санкцій проти РФ, іноді досить болючих. Але варто також вказати на досить значні коливання різних країн ЄС, нерішучість у термінах запровадження санкцій, їх тимчасовість і неповноту. Загалом санкції так серйозно й не вплинули на поведінку агресора, хоча і виконали певну стримуючу роль. Недостатньо жорстка реакція Заходу на агресивні дії РФ зрештою надала Кремлю стимули діяти і надалі ще більш агресивно і нахабно, що вилилося в реальну війну проти Украї­ни.

У контексті прагнення РФ до глобального реваншу зрозуміло, що будь-які запевнення, що Україна не вступатиме до Альянсу, нічого не вирішують і аж ніяк не можуть задовольнити агресора. Двері НАТО для Украї­ни залишаються відкритими, що особливо важливо в контексті її вже здійсненої відмови від позаблокового статусу. За колишню позицію неприєднання до оборонних союзів нам доводиться нині платити дуже високу ціну.

Оскільки на сьогодні з’ясувалося, що міжнародні інституції з питань безпеки не є достатньо ефективними, то залишаються два шляхи — або радикальна реформа міжнародних безпекових організацій, або відповідальність за мир і стабільність у світі остаточно переводиться у площину взаємин великих держав. Останнє начебто цілком влаштовує РФ, оскільки вкладається у геополітичну парадигму стратегічного мислення, яку вона сповідує, покладаючись на свою військову могутність та ядерний потенціал.

Водночас відновити світоустрій часів холодної війни, чого прагне РФ, неможливо. Йдеться про перспективу встановлення нового світового порядку, або, точніше, світового безладу, з новим розкладом сил і новими ключовими гравцями, де замість принципів міжнародного права діятимуть гібридні норми, виникатимуть нові гібридні війни. Цей новий стан може виявитися не перехідним, він визначатиме нову міжнародну й безпекову реальність на тривалий час. У цій новій реальності та геополітичному безладі, що виник значною мірою внаслідок дій Кремля, РФ навряд чи має шанси зайняти місце світової потуги, на яке наразі розраховує[3].

Після руйнування СРСР, передавши функції постійного члена Ради безпеки ООН Російській Федерації, світова спільнота таким чином надала величезний кредит довіри одній із колишніх радянських республік, найбільшій за розміром, яка фактично перейняла на себе функції ядерної держави. Передбачалося, що нове керівництво Кремля з повагою ставитиметься до принципів міжнародного права та поважатиме права нових незалежних держав. Однак ці сподівання не справдилися. Отже, можна очікувати, що у випадку таких серйозних порушень міжнародного права Москвою має бути розпочатий зворотний процес — позбавлення РФ функцій постійного члена РБ ООН як держави, що знехтувала довірою світової спільноти.

Визначення п’ятірки великих держав — постійних членів РБ ООН, наділених правом вето, — взагалі не є чимось абсолютним. КНР отримала постійне членство у РБ ООН лише у 1971 р. за наполяганням СРСР та завдяки змінам у позиції США, а до того воно належало Китайській Республіці (Тайвань). Коли СРСР припинив своє існування у грудні 1991 р., новостворена Рада глав держав СНД ухвалила рішення щодо членства в ООН та інших міжнародних організаціях. Відповідно до нього, РФ повідомила генсека ООН, що до неї переходять повноваження СРСР у РБ ООН, з чим мовчки погодилися інші постійні члени Ради Безпеки. Жодних дискусій в ООН з цього питання не проводилося, хоча таке рішення мало величезне значення, оскільки йшлося про механізми забезпечення глобальної безпеки та правонаступництво СРСР.

Наслідком такого мовчазного консенсусу стало закріплення уявлення про те, що РФ є державою, тотожною СРСР, який продовжує існувати у вигляді СНД. Російська пропаганда широко підтримує такі погляди міжнародної спільноти, бо вони відповідають сподіванням російських політиків на політичну реінтеграцію пострадянського простору.

Україн­ське керівництво, навпаки, розглядало СНД як механізм цивілізованого розлучення, а не реінтеграції, і чітко проводило курс на зміцнення незалежності. Передачу повноважень СРСР у РБ ООН, так само як і відмову від ядерної зброї, статус Чорноморського флоту, автономію Криму тощо, Україна дещо наївно розглядала як «плату за незалежність». Як тепер з’ясовується, всі ці поступки були марними, і війни з РФ уникнути не вдалося. Понад те, РФ широко використовує право вето в РБ ООН для реалізації своїх агресивних дій і намірів проти Украї­ни.

Втім, Україна може зробити певні кроки для виправлення тодішніх помилок. Оскільки згода ООН на постійне членство РФ обумовлена лише консенсусним рішенням Ради глав держав СНД, зокрема й Украї­ни, то нашій державі доцільно відкликати свій підпис, що зробить постійне членство РФ у РБ ООН нелегітимним. Отже, недійсним буде і її право вето. Логічно було б також порушити це питання на Генеральній Асамб­леї ООН і розгорнути широку дискусію з питання правомірності постійного членства Російської Федерації у РБ ООН.

У ХХІ ст. нова архітектура