Читати книгу - "Королева пустелі"

якийсь обхідний метод, щоб звільнити наш обложений гарнізон... Насправді уже було занадто пізно щось робити, місто Ель-Кут неминуче вимирало; і, відповідно, я не зробив нічого з того, що хотів і що було мені під силу».

Існує ще один натяк на участь Ґертруди у схожій ситуації, хоча немає ні дати, ні контексту. Її давній друг, Лео Емері, який з 1924 року обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, у своїх мемуарах «Моє політичне життя» написав: «В організації арабського супротиву проти турків її поле діяльності певною мірою перетиналося з фронтом робіт Лоуренса, і все ж їй приписують блискучу перемогу в пустелі, коли її протеже здолав Лоуренсового й захопив усі їхні кулемети». Після Ґертрудиної смерті Лоуренс написав Ельзі: «Серед усіх вона вирізалася тим, що, міркуючи тверезо, бачила справжню кінцеву мету нашої роботи з арабами й ішла до неї, не боячись нічого і не шкодуючи своїх сил і здоров’я».

Опісля коронації король реорганізував своє життя. Він виїхав з кімнат у Сералі й оселився в розкішному будинку на околиці Багдада, у велетенському, однак досить скромному приміщенні з величними кімнатами. З приймальні гостей проводили до головної вітальні з вікнами, оздобленими оксамитовими фіранками, на підлозі лежали розкішні килими, а вздовж стіни стояв диван; у зимові дні в цій кімнаті в каміні потріскували поліна. Біля вхідних дверей стояли двоє вартових, і, крім вечорів, коли Фейсал сам особисто приймав гостей, слуга, який відчиняв двері, приносив відвідувачеві каву на таці. Ця кімната була водночас ще й Фейсаловим кабінетом, тут він давав інтерв’ю й проводив наради з міністрами. Крім того, у Фейсала було улюблене місце — вілла в Ель-Харисії, з причалом біля річки, трояндовим садом і затіненою верандою. Цей будинок він купив разом із невеличкою фермою, за якою йому подобалося доглядати. Ще у нього була велетенська ферма у Ханакіні, біля перського кордону, де король вирощував урожай, дотримуючись найсучасніших сільськогосподарських стандартів. Дещо згодом Фейсал навчиться керувати літаком, і тоді сам літатиме до того маєтку.

Ґертруда боролася за незалежність арабської нації так само довго, як і Фейсал. Саме ця ціль надихала її в Каїрі, Басрі та Багдаді. Коли Ґертруда працювала на А. Т. Вілсона, вона була одним самотнім голосом; твердо стояла на своєму тоді, як Британія не переставала повторювати, що піде з Іраку; під час повстання ледь не впала у відчай; спостерігала за тим, як пролітають роки, а Захід постійно відтягує з прийняттям рішень і турки безупинно створюють перешкоди для визначення північного кордону Іраку. Хай там як, Ґертруда мріяла про вільний арабський уряд.

Рік 1921 видався дуже успішним. До Багдада повернувся Кокс, мудрий і проникливий негоціант, який керувався такими самими принципами, як і Ґертруда; на троні сидів арабський король; а поважний старійшина Багдада, накіб, був прем’єр-міністром. Країною керував кабінет міністрів, обраний з цілої низки представників іракського народу. Національна гордість з перспективою самовизначення була ще несформована, однак агітація за неї вже розпочалася і процес пішов. Ґертруда подумки підтримувала націоналістів і часто приймала їх у себе вдома, тимчасом як Лондон наполягав на офіційному прийнятті мандату, не підтримавши який, Британія мала залишити Ірак. А в такому разі, як Ґертруда часто застерігала Фейсала, він не зміг би втримати вірність свого народу проти турків та Ібн Сауда. Фейсал ходив по лезу ножа. Його владу в Сирії зруйнував мандат, яким країну забезпечила Франція. Емір знав, що його репутація арабського лідера залежить від того, чи зможе він відмовитися від британського мандату з його наполегливою вимогою підкорятися іноземному контролю. Таким чином, не звертаючи уваги на Ґертрудині прохання, Фейсал відмовився визнавати мандат і був готовий вислухати кожного екстреміста й авантюриста, який приходив до нього висловити свою думку. 25 вересня вона написала у листі додому:

«Сьогодні я вечеряла з королем. Опісля вечері ми сіли на балконі, вікна якого виходять на річку, і Фейсал висловив мені все, що наболіло у його серці. Усе почалося з моїх наполягань показати світові дружину та дітей. Він сказав, що зовсім не впевнений у майбутньому... Фейсал переживає, щоб британський уряд не почав висувати такі умови договору, які він не зможе прийняти».

Саме Коксу спала на думку ідея, щоб Лондон замінив мандат звичайною угодою. У такому випадку Ліга Націй була б задоволена тим, що Британія досі виконує свої зобов’язання щодо недосвідченої нації; а Ірак був би задоволеним, що їхні відносини з Британією рівноправні і ведуть до самовизначення без британського керівництва, а лише з власною іракською армією.

Розпочалася робота над ухильними перемовинами. Для того, щоб узгодити всі деталі договору, міністерство з питань колоній направило Губерта Янга. Він очолював команду, до якої входили Корнвалліс, який представляв інтереси Фейсала, юридичний радник іракського кабінету міністрів, Едвард Дровер, і Найджел Девідсон, юридичний секретар верховного комісара. Прийняли «правовий акт альянсу», у якому детально прописали всі особливості подальшої співпраці двох країн, а далі перейшли до формування основного закону чи конституції. Слідом за цим на розгляд поставили закон про вибори.

Лондон наполягав, що однією з умов договору має стати дотримання мандату. Фейсал стояв на тому, що договір повинен бути автономним, а іракський прем’єр-міністр заявив, що в іншому випадку він узагалі відмовиться його визнавати. Однак на цьому план Фейсала не зупинився. Він сподівався, що його відмова від британського мандату підштовхне сирійців до відмови від французького, адже його основною метою було продемонструвати світу життєстійкість мусульманської суверенної держави.

Ґертруда помічала, що з кожним днем їй було дедалі важче ладнати з Фейсалом. Безкомпромісний, маніпулятивний і навіть нещирий, на території Гілли він підтримував антимандатну пропаганду, яка доходила ледь не до повстання. Коли британці намагалися арештувати одного шейха, який убив британського офіцера, король звинуватив їх у тому, що вони були його ворогами. Пресі він сказав, що жодного знатного араба не варто просити підкорятися іноземцеві. Щоразу, коли його міністри схвалювали умови договору, він знаходив у ньому новий промах. І щоразу, коли Кокс надсилав новий варіант договору на схвалення до резиденції уряду Великобританії, там його зустрічали супротивом.

Ґертруда вже не знала, що їй роботи, і в такій само безвиході були Кокс з Корнваллісом. Фейсал ризикував довірою поміркованих шейхів і міністрів, які підтримували його; він схиляв до відставки британських державних службовців і радників, які підтримували функціонування його уряду; більше того, він підштовхував англійський уряд взагалі залишити Ірак.

Ґертруда знала, що король дуже прив’язаний до неї і, спираючись на цей факт, вирішила востаннє звернутися до нього особисто.