Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.

— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.

— Зникла хіть до їжі.

— Страви козацької злякався?

— Не те, щоб злякався… — і пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…

— Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай.

— Коло жіночки… — і пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей.

Але в ту мить до куховарні вступили один за одним — куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.

— Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.

Владика спитав:

— Може, по чарці б?

— А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.

Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:

— Ой, владико, милость твоя велика, та… чарка мала!

— Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:

— Січовикові на війні не слід.

Пампушка з подивом зиркнув на Козака:

— Кажуть же, що ти — по два барила враз!

— Балакають, — кивнув Мамай.

— Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою?

— Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світі — невідь скільки год! А я ж — отак, як бачите: все — сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що й не втнеш — жартує, а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.

— Отак і не хильнеш?

— Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!

— Ти ж сам казав, що після бою можна.

— Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від ченця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…

— То хильнемо й без тебе, — погодився владика.

— Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати.

— Тоді борщу?

— Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го!

Мамай посунув на середину столу гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, гаряча пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.

— Ну, що ж… — прорік єпіскоп і взявся до чарки. — Дай боже!

Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.

— Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — і ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.

27

— Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.

— Добрий, — погодився й коваль Іванище. I хоробро сьорбнув іще та й ще.

— От коли б сюди ще й перцю кайєнського, — почухав собі оселедця Козак Мамай. — Коли б…

— Добре й без нього, — зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина.

Але пан сотник досить спокійно мовив:

— Глотку… пазурами… чортяка… рве!

— Ого! — погодився, смакуючи, москаль Іванище. I висловив здогад: — Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу?

— Сконають, — упевнено потвердив пан єпіскоп.

— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — і він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.

— Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м'ясо, Романюк.

— Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпіскоп, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.

— Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…

Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.

— Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин, або німець, ті, гляди, вмруть.

— Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк.

— Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає.

— Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б — кайєнського перчику!

— А німчин — і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!

— Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.

— Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай.

Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.

— Борщу й тобі?

— Гав-гав! — зрадів собачка.

— Сконаєш, Ложечко! — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.

Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.

— Навіть собака…

— Боїться!

— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!

— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосимо, гей!

Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.

— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.

— Як там німці?

— Мовчать.

— Обоє?

— Мов у роті вода. В одного. В роті.