Читати книгу - "Мене називають Червоний"

би чому, та сам не знаю. Може, співчуття, якого я не заслуговував, розтопило моє серце. Ні. Може, тому, що знову почув, як гупнуло об дно колодязя тіло Заріфа-ефенді. Ні. А може, хотів плакати, бо згадав, яким щасливим був, доки став убивцею, був таким, як усі. Ні. В мене перед очима постав один сліпий, який проходив нашим убогим махаллє, ще коли я був дитиною: біля квартального водограю він дістав зі свого брудного лахміття ще бруднішу мідну чашку і запитав у нас, малих, що стояли й дивилися на нього віддалік: «Дітки, хто з вас набере незрячому води в чашку?» Коли ж ніхто до нього не підійшов, він сказав: «Благе діло, малята, благе діло!» Його очні яблука вицвіли й немов випарувалися, своїм кольором вони зливалися з білками.

Збентежений думками, що сам став схожим на того сліпця, я поспіхом, без усякої зловтіхи розповів їм, як забив до смерті Еніште-ефенді. Я не зовсім збрехав, але і не відкрив усієї правди. Знайшовши зручну для себе позу, в якій ті двоє не надто давили мені на серце, я зауважив, що вони з Карою зрозуміли: я не прийшов до Еніште-ефенді з метою вбити його, отож не виношував перед тим лихих намірів. А якщо таких намірів людина не мала, то не потрапить до пекла, — нагадав їм, і вони здогадалися, що я вишукую собі виправдання.

— Після того як я передав Заріфа-ефенді Аллаховим янголам, — задумливо продовжував я, — слова, сказані небіжчиком наприкінці нашої розмови, перетворилися на хробаків і почали гризти мою душу. Остання ж ілюстрація стала для мене чимось надзвичайним, через неї ж я заплямив руки кров'ю. Тому й пішов до Еніште, який нікого вже з нас не кликав додому працювати над книжкою. Хотів, аби він показав той малюнок. Та він не дістав його зі своєї схованки і поводився зі мною так, наче все прекрасно. Еніште твердив, що немає ніякого таємничого малюнка чи ще чогось, заради чого можна було б підступно вбити людину. Тоді я й признався йому, що відправив на той світ Заріфа-ефенді й скинув його тіло в колодязь. Хай Еніште не принижує мене й поважає, думав я. Й він почав поважати, однак не перестав принижувати. Той, хто дошкуляє синові, не може бути йому батьком! Великий майстер Осман часто на нас гнівався, люто бив, але ніколи не принижував. Браття, ми допустилися помилки, зрадивши його.

Я усміхнувся до своїх побратимів, вони слухали мене так, наче ловили останні слова людини, яка лежить на смертному одрі, не відривали поглядів од моїх очей. І я, ніби помирущий, котрий відчуває все, що робиться довкола, бачив, як їх мучить неспокій, а постаті трійки вже розпливалися в мене перед очима.

— Я вбив Еніште з двох причин. За те, що він примусив великого майстра Османа, ніби мавпу, наслідувати європейського маляра Себастьяна. А другою причиною було те, що я проявив слабкість і запитав твого дядька: чи є в мене стиль?

— Що він відповів?

— Сказав: є. Але, звісно, він вважав, що це — не образа, а похвала. Пригадую, що я тоді засоромлено подумав: цікаво, чи хвалить він мене? З одного боку, стиль для мене — ницість, безчестя, та з іншого — я сумніваюся. Волів би, щоб краще в мене не було стилю, і водночас він мене цікавить, адже шайтан не спить.

— Кожен тайкома прагне бути володарем стилю, — відповів Кара, напускаючи на себе мудрий вигляд. — І кожен, як і падишах, хоче мати власний портрет.

— Отже, це — хвороба, якій не можна протидіяти? — запитав я. — Якщо така хвороба пошириться, то жоден з нас не встоїть перед стилями європейських майстрів.

Та мене ніхто не слухав: Кара розповідав історію про нещасного туркменського бея, який рано освідчився в коханні дочці шаха і дванадцять років провів у вигнанні в китайському краї. Бей не мав портрета коханої, про яку мріяв, і тому забував її лице серед китайських красунь, а біль кохання перетворився для нього на нестерпну муку, послану Аллахом. Ми прекрасно розуміли, що оповідь Кари — про нього самого.

— Завдяки твоєму дядькові ми дізналися, що є таке слово «портрет», — сказав я, — дасть Бог, настане день, коли ми дізнаємося, як розповідати про життя, не боячись за нього.

— Казки належать усім, а не комусь одному, — промовив Кара.

— А «живопис належить Аллаху», — відповів я мисрою ґератського поета Хатіфі. — Та коли поширяться стилі європейських майстрів, кожен вважатиме талантом уміння розповідати чужі історії-казки як свої.

— Це те, чого хоче шайтан.

— Дайте мені нарешті спокій! — щосили закричав я. — Дайте востаннє глянути на світ!

Я побачив, що вони злякалися, й посмілішав.

Першим спохопився Кара:

— Ти віддаси останній малюнок?

Я так глянув на нього, що той відразу второпав: віддам. Він відпустив мене.

Ви давно вже зрозуміли: хто я — той, хто нібито приховує своє ім'я. Але не дивуйтеся, що поводжуся так само, як давні ґератські майстри: вони ховали свої підписи не від небажання, щоб про них дізналися, а тому, що поважали своїх учителів й одвічні правила цехів. Я проходив між темними келіями текке зі світильником у руках, прокладаючи дорогу своїй блідій тіні. Чи мої очі вже заволокла пітьма, чи це така темрява панувала в дервішських келіях? Скільки в мене ще часу, доки осліпну? День, тиждень? І я, й моя тінь зупинилися, дістали з чистого кутка запиленої шафи аркуш паперу й швидко повернулися назад, залишаючи позаду себе привидів, що розгулювали на кухні. Від мене не відставав напосідливий і підозріливий Кара, щоправда, кинджала він з собою не взяв. Може, й мені його осліпити, схопивши кинджала, поки геть не отемнів?

— Я радий, що побачу малюнок ще раз перед тим, як стану незрячим, — гордо промовив я, — і хочу, щоб ви теж його побачили. Ось, погляньте сюди.

Отож у сяйві світильника я показав їм останню ілюстрацію, яку вкрав з дому Еніште того дня, коли згубив його душу. Я стежив за їхніми здивованими й наляканими очима, що втупилися в малюнок на двох аркушах. Коли ж сам, обернувшись, подивився на те зображення, то ввесь затремтів, запалахкотів вогнем — може, тому, що був в екстазі, а може, тому, що сьогодні мені викололи очі голкою до падишахського султану.

У різних кутках цих двох сторінок були розміщені зображення, які ми створили за останній рік: дерево, скакун, шайтан, смерть, пес, жінка; згідно з розміченням у новому стилі, яке невміло виконав Еніште, вони різнилися розмірами й були