Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— У них є ключ, — стояв на своєму Калі.

— Не хвилюйтеся, ось ключ. — Із цими словами молода жінка зняла з руки браслет, який миттю розпростався і став схожим, як дві краплини води, на кріс із вишкіреною пащекою лева, яким вбито Ероута.

Тільки це не кріс. Бойд втупився на заспокоєне тіло браслета. Сумніву немає, це й справді не кріс, а ключ з характерними зазублинами, а усе решта таке ж — як на тамтому крісі.

— То ви не будете зараз відчиняти сейф? — знітився, зіщулився власник банку.

… там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

— Ні, — спокійно почепила на руку браслет молода жінка. — Це не наше.

— … там… ти… не хвилюйся! — пішов вабанк Бойд.

Його хвилина прийшла! Очі у Бойда засвітилися і він мало не впав навколішки перед білявою красунею.

— Ви, очевидно, приїхали з якоїсь невідомої мені країни, з іншого світу, — лопотів так щиро, що на очі мимоволі навернулася сльоза. — Ви благородні люди, тож давайте піднімемося до мене і про все спокійно поговоримо.

Бойд навіть поплескав тельбух лева і додав:

— Він давно чекав на своїх господарів.

Калі тримався за уражене плече. Однак жоден звук не злетів з його вуст. Він і далі бовванів німим свідком.

— Ви не поранилися? — звернулася до Калі молода жінка. — Можливо, вам потрібна допомога?

Фантабеан Калі лише вдячно вклонився і заперечливо похитав головою.

— Дякую вам, — продовжувала говорити до нього білява жінка. — Я зауважила, ви відтворили текст документу по пам’яті. Це щось означає для вас, так?

— Не звертайте уваги на цього туземця, — майже силоміць випроваджував із сховища молодих людей Бойд. — Не слухайте його пришелепкуватої мови. Я, я і тільки я зможу вам допомогти. Ви, шановна пані, звідки прибули до нас?

— З України, — відповіла Марта, хоча напористості власника банку не розуміла. Та й Майкл знизав плечима, йому теж не подобалася поведінка господаря.

— Де, де є така країна? — невгавав Алістер. — Це що, десь за Росією?

— Ні, ближче до Голландії, — уже з нотками явного роздратування бовкнула Марта і відразу прикусила язик. Не треба було цього говорити, але манери власника банку їй таки не подобаються і все тут. Тож вирішила змінити тему розмови.

— А що, ми й справді знайдемо нащадків марга Гінсутіон, яким належить скарб?

— О-о-о! — простогнав Бойд. У що-що, а в те, що ці два молоді вар’яти збираються добровільно віддати скарб туземцям, зовсім не вірилося. Та й про Голландію дівчисько бовкнуло неспроста. Швидше, розігрується якийсь фарс і він, Алістер Бойд, його попросту не збагнув поки що тільки тому, що старший за прибулих пуцьвіріньків, і то набагато. А у них — свій підхід до людей, вони ловлять кайф од цієї словесної блювотини, якою пригостили телепня Калі і його заразом. І тільки те, що ця пара жовторотих голуб’ят не спробувала навіть відчинити сейф, жахом викручувало нерви Алістера.

Тому руки у нього тряслися, він весь час повертався до Марти і перепитував:

— Ви, значить, ук-ра-їн-ка. Що, що то за нація така?

Сипав словами і не збирався слухати відповідь, бо розумів, що загроза його майбутньому благополуччю нависла над ним занадто серйозно. На руці ук-ра-їн-ки крісом виблискував браслет із знаком лева і не було як од цього боронитися. А йому негайно, ВЖЕ! треба запропонувати свій EXIT[33]. Принаймні, це слово неоновими літерами блимнуло перед очима, коли вигукнув:

— Ми зараз же, зараз поїдемо до того марга! Я знаю, де вони живуть. Оце радість для них буде!

Бойд продовжував агонізувати. Збудження уже бубнявіло злоякісною пухлиною, яка от-от мала привести до фатального кінця.

… Алістер знав, куди веде машину. Його розбовтане авто, присадкувате, схоже на стару брунатну жабу, повзло звилистою дорогою у гори.

— Там, біля озера живе марга Гінсутіон! — майже істерично вигукував Бойд за кожним поворотом петлястої дороги, додаючи газу. — Тільки небагато їх лишилося, небагато…

Відкритий лімузин зійшов з траси і тепер, неповороткий і громіздкий на грунтовій дорогі, ледве пер догори.

Шум мотора, здавалося, наростав. Однак коли проминули перелісок з молодих пальм, зрозуміли, що то до гулу автомашини додалося могутнє ревіння водоспаду. Вони потрапили у верхів’я річки Румабана, що тяглася на захід від озера Тоба просто до Індійського океану. Тут на шляху могутньої водної артерії стали скелі, крізь які течія проклала собі русло і вдоволено летіла височезним водоспадом у заспокійливу долину.

Нарешті Бойд зупинив машину на мальовничій галявині.

— Як тут гарно! — проказала над Майкловим вухом Марта і цмокнула його у щоку. Настрою у неї додалося. Ще б пак, адже зараз вони зустрінуть тоба-батаків!

Через галявину із свистом пролетіли стрижі з хвостами-голками, барвистими віялами ширяли величезні метелики, неподалік на дереві вистукував яскраво-червоний дятел з жовтою голівкою, в молодому папоротті копошилися бурі лісові курочки, зграями з куща на кущ перелітали маленькі папуги.

— Так, пані, маєте рацію, це й справді казковий куточок, — виліз з машини Бойд. — Он там, на другому березі річки, по той бік водоспаду і живуть батаки. Погляньте, звідси видно їхнє селище як на долоні. Я завжди, як їду до тоба-батаків, зупиняюся тут.

Бойд хвацько попрямував до краю урвища. Повернувся і знову вказав рукою туди, де живуть тоба.

— Відразу за мостом першими ідуть халупки марга Гінсутіон. Дивіться! Тільки обережно! — остерігав молодих людей, що поспішили до нього.

Він навіть підхопив молодого чоловіка під лікоть. Майкл приставив вільну руку козирком.

Крізь шквал веселкових бризок важко було розгледіти бодай щось