Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

абстрактну мрію на політичну реальність.

Жинь сумнівалася, що він це зробить. Тепер Вейсжа мав завелику владу. На біса ж від неї відмовлятися?

І вона не могла сказати, що звинувачує його. Вона досі не була переконана, що демократія — це взагалі гарна ідея. Нікарці тисячоліттями чубилися між собою. Вони збираються покласти цьому край лише через те, що люди зможуть голосувати за своїх правителів? І хто за них проголосує? Такі, як тітонька Фан?

— Звісно, це спрацює, — сказав Неджа. — Уяви всі беззмістовні військові дискусії, які Воєначальники проводять щороку. Ми покінчимо з цим. Усі суперечки вирішуватиме рада й не на полі бою. Щойно ми об’єднаємо всю Імперію, то зможемо зробити що завгодно.

Венка пхикнула.

— Ти справді віриш у це лайно?

Схоже, Неджу приголомшили її слова.

— Звісно, я в це вірю. Інакше, нащо, по-твоєму, я б бився в цій війні?

— Бо ти хочеш потішити татусика?

Неджа легенько штурхнув її під ребра.

Венка вивернулася й, хихочучи, збила з візка ще один глечик вина.

Неджа відхилився до стіни.

— Майбутнє буде славетне, — сказав він, у його голосі не було навіть натяку на сарказм. — Ми живемо в найпрекраснішій країні в цілому світі. У нас більше людських ресурсів, аніж у призахідників. У нас більше природних ресурсів. Весь світ хоче мати те, що маємо ми, і вперше за всю історію ми можемо це використати.

Жинь перекотилася на живіт і підперла підборіддя руками.

Їй подобалося слухати Неджу. Він був такий окрилений надією, такий оптимістичний і такий дурний.

Він міг фонтанувати якою завгодно ідеологією, але їй було видніше. Нікарці ніколи не зможуть правити самостійно у мирний спосіб, бо такого поняття, як нікарець, не існувало взагалі. Були сінеґардці, а ще ті, хто намагався вдавати сінеґардців, а також вихідці з півдня.

Вони були по різні боки. І так буде завжди.

— Ми на порозі нової світлої доби, — закінчив Неджа. — І це чудесно.

Жинь розвела руки:

— Ходи-но сюди.

Він нахилився в її обійми. Вона притиснула його голову до своїх грудей і притиснулася підборіддям зверху, повільно рахуючи його подихи.

Вона так за ним сумуватиме.

— Бідолашка, — сказала вона.

— Про що це ти торочиш? — запитав він.

Вона просто обійняла його ще міцніше. Вона не хотіла, щоб ця мить закінчувалася. Не хотіла йти.

— Я просто не хочу, щоб світ тебе зламав.

Зрештою Венка почала блювати, перегнувшись через край башти.

— Усе гаразд, — сказав Кітай, коли Жинь спробувала підвестися. — Я її тримаю.

— Ти впевнений?

— З нами все буде гаразд. Я й близько не такий п’яний, як ви, — він перекинув руку Венки собі через плече та обережно повів її до сходів.

Венка гикала й бурмотіла щось нерозбірливе.

— Ти не посмієш наблювати на мене, — сказав їй Кітай. Він озирнувся через плече на Жинь. — Не варто тобі лишатися тут із такими ранами. Не засиджуйся, йди спати.

— Добре, — пообіцяла вона.

— Впевнена? — наполягав Кітай.

Вона побачила на його обличчі стурбованість. «У нас лишилося мало часу».

— Через годину мене вже тут не буде, — сказала вона. — Майстре.

— Добре, — Кітай повернувся, щоб піти разом з Венкою.

Їхні кроки затихли на сходах. На даху лишилися Жинь із Неджею. Нічне повітря раптом стало дуже холодним, і це здалося Жинь гарним виправданням, щоб присунутися до Неджі ближче.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Відмінно, — сказала вона й повторила це слово ще двічі, бо їй здалося, що приголосні прозвучали якось неправильно. — Відмінно. Відмінно. — Її язик досі ледве ворушився в роті. Вона не пила вже понад годину й до цього часу трохи протверезіла, але від нічної прохолоди її кінцівки заніміли.

— Добре, — Неджа підвівся і простягнув їй руку. — Ходи зі мною.

— Але мені подобається тут, — заскиглила вона.

— Тут ти замерзнеш, — сказав він. — Просто ходи.

— Нащо?

— Бо це буде весело, — сказав він, і це прозвучало як непогана причина зробити що завгодно.

Якимось чином вони врешті опинилися в гавані. Дорогою Жинь хилило до Неджі. Вона тверезіла не так швидко, як сподівалася. На кожному кроці земля під ногами зрадницьки кренилася.

— Якщо ти збираєшся мене втопити, то мав би не так очевидно заявляти про свої наміри.

— Чому ти завжди думаєш, що я намагаюся тебе вбити? — запитав Неджа.

— А чому ні?

Вони зупинилися в кінці хвилеріза, доволі далеко від будь-яких рибальських човнів біля пристані. Неджа стрибнув у невеликий сампан і жестом показав їй стрибати за ним.

— Що ти бачиш? — запитав він, почавши гребти.

Вона кліпнула.

— Воду.

— А що підсвічує воду?

— Місячне сяйво.

— Придивися ближче, — сказав він. — То не лише місяць.

Жинь перехопило подих. Її розум повільно розібрався в тому, що вона бачила. Світло йшло не з неба. Воно йшло з самої річки.

Вона перехилилася через борт сампана, щоб роздивитися краще, і побачила крихітні іскорки на молочному тлі. Тепер річка не просто відбивала зорі, а й додавала власне фосфоресцентне сяйво — спалахи світла, що проривалися крізь найменші коливання хвиль, сяйливі потоки, що стікали з кожного брижа на воді. Море було охоплене вогнем.

Неджа потягнув її назад за зап’ясток.

— Обережно.

Жинь не могла відвести очей від води.

— Що це?

— Риба, молюски і краби, — сказав він. — Коли вони опиняються в тіні, то виробляють власне світло, як підводне полум’я.

— Це красиво, — прошепотіла вона.

Жинь замислилася, чи поцілує він її зараз. Вона небагато знала про цілунки, але якщо судити з давніх розповідей, то тепер для цього був слушний час. Герой завжди вів свою дівчину в якесь прекрасне місце й зізнавався в коханні під зірками.

Їй теж хотілося, щоб Неджа її поцілував. Було би приємно перед утечею розділити з ним цей останній спогад. Але він лише замислено дивився на неї, його розум зосередився на чомусь, про що вона не здогадувалася.

— Можна дещо запитати? — промовив він після паузи.

— Що завгодно, — сказала вона.

— Чому ти так ненавиділа мене в академії?

Жинь засміялася, здивована таким запитанням.

— А хіба не очевидно?

У неї було так багато відповідей, що запитання здалося їй абсурдним. Бо він був нестерпним. Бо він був багатим, особливим і популярним, а вона ні. Бо він був спадкоємцем провінції Дракона, а вона — сиротою війни й мешканкою півдня зі шкірою кольору бруду.

— Ні, — сказав Неджа. — Я маю на увазі… Я розумію, що поводився з тобою не дуже люб’язно.

— Це ще м’яко сказано.

— Знаю. І вибач за це. Але, Жинь, ми так сильно ненавиділи одне одного цілих три роки. Це не нормально. Це повертає нас до сутичок на першому курсі. То все було лише тому, що я посміявся з тебе?

— Ні, це тому, що ти мене лякав.

— Я тебе лякав?

— Я думала, що через тебе мені доведеться піти, — сказала вона. — А мені просто нікуди було повертатися. Якби мене вигнали з Сінеґарда, лишалося б хіба вмерти. Тому я боялася тебе, ненавиділа, і насправді це відчуття ніколи не зникало.

— Я й не усвідомлював цього, — тихо