Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

треба вбити? — припустив Кірк.

Дерек показав поліційну світлину гаража родини Ґордонів.

Там стояло червоне авто з відчиненим багажником і всередині валізи.

— У Ґордона було червоне авто, — констатував Дерек.

— Дивно, — сказав Кірк Гарві, — я пригадую, що він водив блакитне авто без верху.

Тут мені дещо спало на думку, і я почав порпатися в слідчій справі 1994 року.

— Ми бачили те авто! — сказав я. — Я пригадую фото голови Ґордона і його автомобіля.

Я гарячково перегорнув рапорти, відбитки, протоколи допитів свідків, виписки з банківських рахунків. Аж натрапив на світлину, яку потайці зробив агент із продажу нерухомості в Монтані: там видно було, як мер Ґордон вивантажує коробки з багажника блакитного автомобіля з відкидним верхом перед будинком, що його він винайняв у Бозмені.

— Агент із продажу нерухомості не довіряв Ґордонові, — згадав Дерек. — Він сфотографував його перед автомобілем, щоб зафіксувати його номер і обличчя.

— Отже, міський голова водив блакитне авто, — сказав Майкл.

Кірк придивився до світлини зблизька.

— Погляньте на задню шибку, — сказав він, тицьнувши пальцем у фото. — Там стоїть прізвище дилера, власника техстанції. Може, він іще працює.

Ми перевірили, і виявилося, що та технічна станція, де можна було і придбати автомобіль, розташована по дорозі до Монтаука й існує там уже сорок років. Ми відразу ж поїхали туди, і нас прийняв її господар у страшенно брудному й захаращеному різними залізяками кабінеті.

— Що хоче від мене поліція? — запитав він.

— Нам потрібна інформація про автомобіль, який придбали у вас імовірно 1994 року.

Він зареготав.

— 1994 року? Навряд чи я зможу допомогти вам. Ви ж бачите, який тут рейвах.

— Спершу погляньте на модель, — сказав Дерек, показуючи йому світлину.

Чоловік зиркнув на фото.

— Я продав цілу купу таких автомобілів. Пам’ятаєте прізвище клієнта?

— Джозеф Ґордон, міський голова Орфеї.

Той пополотнів.

— Еге, цю покупку я не забуду, — сказав він, умить споважнівши. — За два тижні після неї того чоловіка було вбито разом із родиною.

— То він придбав це авто десь у середині липня? — запитав я.

— Та майже. Я приїхав до гаража, аж бачу, він чекає на мене. Обличчя в нього було таке, наче він усеньку ніч не спав. Та ще й перегаром від нього тхнуло. З правого боку його авто було геть понівечене. Він сказав, що збив на дорозі оленя й хоче придбати нове авто, причому негайно. У мене були три червоні доджі, й він без розмов придбав один із них. Заплатив готівкою. Сказав, що був напідпитку, пошкодив муніципальну будівлю, й це може недобре вплинути на його перевибори у вересні. Накинув зверху п’ять тисяч доларів, щоб зробити мені приємність і щоб я негайно здав його авто на брухт. Поїхав своїм новим автомобілем, і всі лишилися задоволені.

— А це не видалося вам дивним?

— І так, і ні. Такі випадки весь час трапляються. Знаєте, в чому полягає секрет мого комерційного успіху і того, що я так давно тут сиджу?

— Ні.

— Я тримаю язик за зубами, і всі в цім краю про це знають.

Мер Ґордон мав усі підстави вбити Меґан, але він убив Джеремі Фолта, з яким ніяк не був пов’язаний. Навіщо?

Повертаючись того вечора до Орфеї, ми з Дереком довго сушили собі мізки над цілою купою запитань. Назад ми їхали мовчки, поринувши в думки. Коли я зупинився коло його домівки, він не вийшов з автівки. Лишився сидіти на місці.

— Що з тобою? — запитав я.

— Відколи я встряв разом з тобою в це розслідування, у мене наче нове життя почалося. Давно вже не почувався я таким щасливим, таким у повноті життя. Та примари минулого все ж таки не дають спокою. Щойно заплющу очі, як опиняюся в тому автомобілі разом з тобою й Наташею.

— Я теж міг бути за кермом. Ти не винен у тому, що сталося.

— Або ти, або вона, Джессе! Я міг обрати поміж тобою й нею.

— Ти врятував мені життя, Дереку.

— І водночас позбавив життя її, Джессе. Поглянь на себе, яким ти став за двадцять років: і досі самотній, й досі носиш траур.

— Дереку, ти тут ні при чому.

— Що ти вчинив би на моєму місці, Джессе? Оце те запитання, яке я весь час собі ставлю.

Я нічого на те не відповів. Ми мовчки викурили по цигарці. Потім дружньо поплескали один одного по плечу, і Дерек подався до хати.

Не хотілося мені повертатися додому. Мені кортіло відвідати її. Я поїхав на цвинтар. О цій порі там уже було замкнено. Я завиграшки переліз огорожу і попрямував порожніми алеями. Пройшов поміж могилами, де росла густа трава, що глушила мої кроки. Скрізь було тихо і красиво. Я вклонився могилам дідуся й бабусі, що були тут поховані, потім зупинився перед її останнім притулком. Сів на лаві й довго так сидів. Аж почув кроки. То була Дарля.

— Як ти дізналася, що я тут?

Вона всміхнулася.

— Не тільки ж ти переліз огорожу, щоб прийти до неї.

Я теж усміхнувся. Потім сказав:

— Вибач за ресторан, Дарлю. То був дурнуватий задум.

— Ні, Джессе, той був чудовий задум. Це я шкодую про те, що так поставилася до нього.

Вона сіла коло мене.

— Я не повинен був садовити її в автомобіль того дня, — з жалем сказав я. — То була моя вина.

— А хіба не моя, Джессе? Я не повинна була виганяти її. Та й не повинні були ми так по-дурному сваритися.

— Бач, ми обоє почуваємося винними, — пробурмотів я.

Дарля кивнула.

— Деколи мені здається, що вона тут, поруч зі мною, — провадив я. — Приходячи додому ввечері, я сподіваюся застати її там.

— Ох, Джессе, її усім нам бракує. Кожного божого дня. Але ти повинен іти вперед. Не можна жити минулим.

— Хтозна, Дарлю, чи зможу я загоїти колись цю рану в душі.

— Знаєш, Джессе, життя її загоїть.

Дарля схилила голову мені на плече. Отак ми й сиділи, дивлячись на могильний камінь, що височів перед нами.

НАТАША ДАРРІНСКІ

02.04.1968-13.10.1994

Дерек Скотт

13 жовтня 1994 року

Наше авто розтрощило поручні і впало в річку. Сталося