Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Частина 4. По всіх усюдах. Глава 5

VI

Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.

— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.

— То-то ж, гляди!

І, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.

— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.

— Ат... не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, — кажуть, — знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху". — "Яку, — питаю, — іншу?" — "Так молоденького панича або що", — і Оришка преєхидно хихикнула.

У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тільки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно... щось белькнув про парубків... і зам'яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, — вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника, їй гірко так стало на душі, важко на серці, їй не вірять, не вірять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову.

— А я й одказую: "Чого мені, старій, їм шукати. Панночка самі собі знайдуть. Та тут, — кажу, — і в околиці паничів не чутно. І зламаного ніде немає, покуритися нічим". А вони як зарегочуться. "Хіба, — кажуть, — паничами покурюються?.." Такі кумедні, щасти їм, боже!

— Ага, — одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя. — Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю.

— Що, панночко? Слухаю, рідная.

— Церква від вас далеко?

— Церква? У Мар'янівці найближче.

— Хотілося б мені піти у неділю до церкви.

— Як, пішки?

— А що ж?

— Потомите свої ніжки тендітні. Сім верстов — не близький світ.

— А на слободі не можна підводи найняти?

— Чому не можна? — скрикнула Оришка. — І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: "Повезу я вас, тітко, до церкви". А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. І я поїду з вами, бо коли у церкві була — і не пригадую. Та там у мене і родичі в — з родичами побачуся.

— От і гаразд, — одказує Христя. — І я побачу, як на селах люди живуть.

— Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під'їде Кравченко везти їх у Мар'янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янівцями у їх рідній одежі. Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося!.. Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати.

Чуть світ вона встала і начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсім готова. Та що за пишна та розкішна її одежа, що за радісне та свіже біле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до ніг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. А вони ж у його сірі, невеличкі, здається, ніколи не мали покою: як живе срібло, бігали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвіздочками прибив на одному місці. І не змельне нікуди, тільки коли-не-коли віями лупне, мов згоне ненароком набіжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собі дивиться на його та всміхається. Личенько свіже та біле, устоньки, мов корали, червоні, брівоньки чорні, аж полискуються, а очі так і грають своєю темною безоднею. Нічого не видно в тій глибині, на дні тільки мов дві іскорки миготять та світяться.

— Сідайте, панночко, сідайте, — каже Оришка, виходячи надвір розряджена теж по-празниковому. На її сивій голові, наче коробка, чорна хустка майталається, а синій китайовий халат з плеч аж до землі спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, — такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

— А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? — зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

— Я зараз, зараз, — заметушився Кравченко і, кинувши віжки, почав вимощати. — Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? — спитав він, накидаючи солому на одну купу. — Вимощу — первин сорт. Царівні не в стид тут сидіти! — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами.

Вимостивши, він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там підіткне... Сам любується своєю роботою.

— Готово! — сказав він, ударивши посередині долонею, щоб осіла. — Сідайте!

Тільки що Христя намірилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її і підхопив під руки, так і зніс на повозку, аж Христя усміхнулася.

— О, та ви ж і митець свого діла! — сказала вона.

— Не первина! — одказав Кравченко. — Скільки я оцим самим конем перевозив народу — і не перелічиш!.. Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! — лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза.

— Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась.

— Ну, то я поможу. Ра-аз! — гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови.

— Та й важка ж ви — нехай вам! Панночка куди легше буде! — сміється Кравченко, садовлячи Оришку біля Христі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍