Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

тільки здивувалася, що Нола згадала матір. Я просто хотіла пояснити, що в Келлерґанів коїлося щось чудне. Я й миті не сумнівалася, що ви знаєте: її мати давно вже померла.

— Та я ж нічого не знав! Тобто я знав, що мати померла, та вважав, що вона померла вже після зникнення дочки. Пам’ятаю, Девід Келлерґан, коли я прийшов до нього вперше, навіть показав мені фото дружини. Я ще здивувався, що він так люб’язно мене прийняв. Пам’ятаю, я запитав: «А де ваша дружина?». А він відповів: «Померла давно».

— Справді, тепер, переслухавши запис, я розумію, що могла ввести вас в оману. Це жахливе непорозуміння, пане Ґольдмане. Мені дуже шкода.

Я знову ввімкнув плеєр.

— …із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це.

— А що сталося в Алабамі?

— Хтозна. Я так і не дізналася. Нола мені не сказала.

— Це якось пов'язане з їхнім від'їздом?

— Не знаю. Мені дуже хотілося б вам допомогти, та я і справді не знаю.

— Це я винен, пані Геттевей, — сказав я. — Перестрибнув на Алабаму…

— То бити її міг лише батько? — запитав Ґегаловуд.

Ненсі на мить замислилася, аж наче розгубилася. Потім урешті відповіла:

— Так. Або ні. Я вже й не знаю. Синці в неї були. Коли я її питала, в чому річ, вона казала, що вдома її карають.

— За що карають?

— Вона більше нічого не розповідала. Але й не казала, що батько її лупцює. По суті, ніхто нічого не знає. Моя мати теж якось бачила сліди побоїв, на пляжі. І ще ця гучна музика, що він регулярно вмикав. Люди підозрювали, що панотець Келлерґан б’є доньку, та ніхто не насмілювався нічого сказати. Все-таки він був наш священик.

Вийшовши з крамниці після розмови з Ненсі Геттевей, ми з Ґегаловудом довго сиділи на лавці й мовчали. Я був у відчаї.

— Оце так непорозуміння! — врешті вигукнув я. — І все через це кляте непорозуміння! І як я міг дати такого хука?

Ґегаловуд спробував підбадьорити мене.

— Спокійно, письменнику, не судіть себе занадто суворо. Ми всі обгівнялися. Надто вже захопилися розслідуванням і не помітили очевидного. Всі ми мудрі по шкоді, з усіма таке буває.

Тієї миті у нього задзвенів мобільник. Він відповів. Телефонували з Головного управління поліції.

— Вони з’ясували, як звали того дідка з мотелю, — сказав він, слухаючи повідомлення диспетчера.

На його обличчі раптом відбився подив. Він опустив телефон і сказав:

— То був Девід Келлерґан.

Із будинку номер 245 на Террас-авеню так само лунала музика: отець Келлерґан був удома.

— Обов’язково треба з’ясувати, що він хотів од Гаррі, — сказав Ґегаловуд, вийшовши з авто. — Тільки богом вас заклинаю, письменнику, розмовлятиму я!

Під час перевірки біля мотелю «Морський берег» дорожня поліція виявила в автомобілі Девіда Келлерґана мисливську рушницю. Та це їх не занепокоїло: на зброю був дозвіл. Він сказав, що їде на стрільбище, і хотів зупинитися і випити кави в ресторані мотелю. Полісменам не було до чого причепитися, тож вони його відпустили.

— Трусоніть його добряче, сержанте, — сказав я, поки ми йшли брукованою доріжкою до хати. — Дуже хочеться взнати, що це за сварка через лист… Адже Келлерґан запевняв мене, що заледве знає Гаррі. Думаєте, брехав?

— Оце ми зараз і з’ясуємо, письменнику.

Певне, отець Келлерґан бачив, що ми приїхали, бо й не встигли подзвонити, як він одчинив двері. У руках тримав рушницю. Він був у нестямі, й, судячи з вигляду, йому страшенно кортіло мене застрелити. «Ви обілляли брудом пам’ять моєї дружини і доньки! — зарепетував він. — Гівно! Мерзотник! Гадина!» Ґегаловуд намагався його заспокоїти, просив прибрати рушницю і пояснив, що ми якраз і прийшли, щоб збагнути, що ж сталося з Нолою. На галас збіглися роззяви, поглянути, що тут коїться. Незабаром вони оточили весь дім; Келлерґан знай репетував, а Ґегаловуд знаками показував мені, що треба помалу відступати. Під завивання сирен підкотило два поліційні автомобілі. З одного вийшов Тревіс Довн, який, судячи з його вигляду, теж не палав бажанням бачити мене. Він сказав: «Мало ще обгидив наше місто, так? Іще хочеш?» — а потім запитав Ґегаловуда, чому поліція штату з’являється до Аврори без попередження. Я розумів, що часу в нас обмаль, і гукнув Девідові Келлерґану:

— Скажіть, ви вмикали музику і били її, скільки влізе, так?

Він знову підняв рушницю.

— Я ніколи не підняв на неї руки! Її ніколи ніхто не бив! Ви мерзотник, Ґольдмане! Я найму адвоката, я вас до суду потягну!

— До суду? То чому ж досі не потягли? Чому ви ще не в суді? Може, вам не хочеться, щоб копирсалися у вашому минулому? Що сталося в Алабамі?

Він плюнув у мій бік.

— Такі, як ви, Ґольдмане, цього не зрозуміють!

— Що сталося поміж вами та Гаррі Квебертом у мотелі «Морський берег»? Що ви приховуєте від нас?

Тут і Тревіс заходився репетувати, погрожуючи Ґегаловудові поскаржитися начальству, і нам довелося забратися.

Дорогою до Конкорда ми довго мовчали. Нарешті Ґегаловуд сказав:

— Що ми проґавили, письменнику? Що було на видноті, а ми не побачили?

— Тепер ми знаємо, що Гаррі довідався щось про Нолину матір, але не сказав мені.

— І можна припустити, що отець Келлерґан знає, що Гаррі це знає. Але що ж він знає, хай йому всячина!

— А вам не здається, сержанте, що отець Келлерґан теж може бути причетний до цієї справи?

*

Газети потішалися:

«Новий поворот у