Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.

Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.

Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»

Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.

Тепер Діффенбейкер має величенький живіт гравця в гольф і носить біфокальні окуляри. А ще облисів наполовину, щонайменше. Саллі це вразило, адже коли їхній підрозділ п’ять років тому збирався на узбережжі в Джерсі, у Діффа воно було вельми густе. Тоді Саллі заприсягся собі, що гуляє з ними востаннє. Вони не стали кращими. Ні краплі не вгамувалися. Кожна нова зустріч все більше скидалася на вечірку знімальної групи «Сейнфелда», приправлену справді крутими дозами амфетаміну.

— Не хочеш вийти покурити? — спитав новий лейтенант. — Чи ти кинув разом з усіма?

— Так точно, разом з усіма.

Вони стояли трохи ліворуч від труни, даючи іншим можливість віддати шану і відійти. Розмовляли тихо, записана на плівку музика легко перекочувалася через їхні голоси: тягучий наспів про спасіння. Зараз, коли Саллі не помилився, лунав «Старий, міцний хрест».

— Гадаю, Пагс волів би… — почав він.

— «Їду в край далекий» або «Працюймо всі гуртом», — підхопив Діффенбейкер з усмішкою.

Саллі посміхнувся у відповідь. Це був один з тих рідкісних неочікуваних моментів, як промінь сонця, якщо весь день падає дощ, коли добре щось згадати, — один з моментів, коли ви, на диво, майже раді, що побували там.

— Чи «Бум-Бум», хіт «Енімалз», — додав він.

— Пам’ятаєш, як Слай Слокум сказав Пагсові, що засуне гармоніку йому в сраку, якщо той не перестане гудіти?

Саллі кивнув, усе ще усміхаючись.

— Казав, що якщо засунути глибше, Пагс, коли пукатиме, зможе зіграти «Долину Червоної ріки».

Він з ніжністю поглянув на труну, немов очікуючи, що на згадку про це усміхнеться й Пагано. Проте Пагано не усміхнувся. Він просто лежав з гримом на обличчі. Пагано дотяг до кінця.

— Зробимо так: я вийду і буду дивитись, як ти палиш.

— Домовилися.

Діффенбейкер, що колись дав добро одному зі своїх солдатів убити іншого свого солдата, рушив бічним проходом і під кожним вітражем його лисина вигравала різними кольорами. Слідом за ним, накульгуючи — він кульгав уже понад півжиття і перестав це помічати — йшов Джон Салліван, дилер «шевроле» з золотою зіркою.

Машини на I-95 спочатку ледве повзли, а тоді й взагалі стали, тільки зрідка то на одній, то на іншій смузі спостерігалися короткі ривки вперед. На радіо «Містеріанз» поступилися місцем «Слай і Фемілі Стоун» — «Танцюй під музику». Поганець Слокум точно підстрибував би на сидінні аж до стелі. Саллі зупинив свій «кепріс» і заходився відбивати ритм на кермі.

Коли пісня йшла до завершення, він глянув праворуч: на сусідньому сидінні сиділа старенька мамасан, не підстрибувала, а просто сиділа, склавши жовті руки на колінах і поклавши свої вкриті китайськими ієрогліфами кросівки, імітацію «Чака Тейлора» дикого червоного відтінку, на одноразову пластикову підставку з написом: «САЛЛІВАН ШЕВРОЛЕ ЦІНУЄ ВАШІ СПРАВИ».

— Привіт, стара курво, — промовив Саллі швидше з радістю, аніж з тривогою. Коли вона показувалася востаннє? Напевно, на зустрічі Нового року в Теклінів. То був останній раз, коли Саллі добре нализався. — Чому тебе не було на похороні Пагса? Новий лейтенант питав про тебе.

Вона не відповіла. Та й коли відповідала? Просто сиділа, згорнувши руки, не зводячи з нього чорних очей, гелловінський дух у зеленому, помаранчевому і червоному. От тільки старенька мамасан не була схожа на жодну примару з голлівудських фільмів: крізь неї не можна було дивитися, вона ніколи не змінювала вигляду, ніколи не розчинялася в повітрі. Одне кістляве жовте зап’ястя обвивала мотузяна плетінка, на зразок браслета дружби в перших класах середньої школи. І хоча ви бачили кожен завиток плетінки і кожну зморшку на її старезному обличчі, у неї не було жодного запаху, а єдиний раз, коли Саллі спробував її торкнутися, вона взяла і зникла. Вона була привидом, а його голова — заклятим будинком, де він водився. А іноді, зазвичай безболісно і завжди без попередження, голова вибльовувала її там, де потрібно було її побачити.

Вона не змінилася. Не облисіла, не нажила каменів у жовчному міхурі й не потребувала біфокальних окулярів. Не померла, як померли Клемсон, Пагс, Пекер і хлопці з розбитих гелікоптерів (навіть як ті двоє, яких вони забрали з галявини, облитих з ніг до голови піною, немов сніговики, опіки яких були занадто важкі, несумісні з життям, тож усі зусилля виявилися марними). І вона не зникла, як зникла Керол. Ні, старенька мамасан не перестала вряди-годи заглядати на вогник і нітрохи не змінилася