Читати книгу - "Історія Лізі"

люблю їх і не зичу їм зла. Тому я не хотіла б, аби вони вклепалися в халепу, з’явившись у невдалу хвилину в невдалому місці.

— Я теж, — лагідно кинула Лізі.

Зненацька порив граду залопотів по даху та по вітровому склу машини; потім знову полив густий дощ.

Аменда поплескала її по руці.

— Я знаю це, моя маленька.

Маленька. Не маленька Лізі, а просто моя маленька. Скільки часу минуло відтоді, як Аменда називала її так? І так називала її тільки вона.

7

Аменда набрала номер із певними труднощами через свої поранені руки, перший раз помилилася й мусила набирати знову Удруге набрала правильно, натиснула на зелену кнопку send[71] і приклала невеличку слухавку «Моторола» до вуха.

Дощ трохи вщух. Лізі усвідомила, що знову бачить обриси найближчого пікнікового стола. Скільки секунд минуло відтоді, як Аменда послала в ефір свій поклик? Вона перевела погляд із пікнікового стола на сестру, підвівши брови. Аменда захитала головою, потім випросталася на своєму сидінні й підняла правий палець, ніби кличучи офіціанта в якомусь уявному ресторані.

— Дарло?.. Ти мене чуєш?.. Ти знаєш, хто це?.. Так!.. Так, справді!

Аменда вистромила язик і вирячила очі, зображуючи реакцію Дарли з мовчазною і досить жорстокою точністю: учасник ток-шоу, який щойно виграв свій раунд.

— Атож, вона поруч зі мн… Дарло, не торохти так швидко! Дай мені вставити бодай слово! Я дам тобі поговорити з Лізі буквально через хв…

Цього разу Аменда слухала довше, киваючи головою й водночас стуляючи та розтуляючи великий палець та інші пальці своєї правої руки, ніби зображуючи звук: «Кря-кря-кря!»

— Гаразд, я скажу їй, Дарло. — Не потурбувавшись затулити слухавку долонею — певно, хотіла, аби Дарла почула, що вона переказує її повідомлення, — Аменда промовила: — Вони з Канті разом, Лізі, але досі в аеропорту. Виліт літака Канті затримали в Бостоні через грозу. Ну, хіба це не ганьба?

Аменда зробила Лізі знак великим пальцем, коли це сказала, а тоді знову переключила увагу на телефон.

— Я рада, що перехопила вас, дівчата, перед вашим виїздом, бо я уже не в Ґрінлоні. Лізі і я нині перебуваємо у психіатричній лікарні в Деррі… так, так, ти не помилилася, Деррі.

Вона слухала й кивала головою.

— Атож, це й справді схоже на чудо. Я знаю тільки те, що прийшла Лізі і я прокинулася. Останній мій спогад із того, що було перед тим, це як ви, дівчата, возили мене до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа. Потім я просто… Я почула, як Лізі кличе мене, і це було так, як ото коли хтось кличе тебе з глибокого сну… і лікарі в Ґрінлоні послали мене сюди, щоб я зробила всі ті тести на мозкові, які, певно, коштують купу грошей…

Слухає.

— Так, моє серденько, я хочу привітатися з Канті, і я певна, що й Лізі хоче, але нас уже кличуть, а в тій кімнаті, де вони роблять свої тести, телефон не працюватиме. Ви сюди приїдете, так? Я певна, ви зможете бути в Деррі на сьому годину, о восьмій щонайбільше…

Цієї миті небо розверзлося знову. Хмари вибухнули ще потужнішими перекотами грому, ніж раніше, і несподівано автомобіль наповнився лунким барабанним боєм. Уперше за сьогоднішній день Аменда, здавалося, цілком розгубилася. Вона подивилася на Лізі, її очі широко розплющилися з виразом панічного страху. Одним пальцем вона показувала на дах автомобіля, звідки долітали звуки. Її губи утворили слова: Вона запитує, що це за звук.

Лізі не стала вагатися. Вона вихопила телефон із рук Аменди й притулила його до власного вуха. Зв’язок був майже ідеальний, незважаючи на грозу (а може, саме завдяки їй, Лізі точно не знала). Вона чула не тільки Дарлу, а й Канті, чула, як вони розмовляють між собою збудженими, розгубленими, радісними голосами; вона також чула, як десь на задньому тлі гучномовець повідомляє про затримку рейсів у зв’язку з негодою.

— Дарло, це Лізі. Аменда прийшла до тями! Цілком прийшла! Хіба не чудо?

— Лізі, я не можу в це повірити!

— Побачиш — повіриш, — сказала Лізі. — Привозь свою дупу в Акадію, в Деррі, й сама побачиш.

— Лізі, що то за дивні звуки? Так, ніби ви в душі!

— Гідротерапія, навпроти по коридору! — сказала Лізі, недбало збрехавши й подумавши: «Ми ніколи не зможемо пояснити це потім — навіть за мільйон років». — Двері в них там відчинені, й шум просто неймовірний.

Якусь мить не було ніякого звуку, крім розміреного лопотіння дощових крапель. А тоді Дарла сказала:

— Якщо з нею все гаразд, то ми з Канті все одно навідаємося в «Хуртовину». До Деррі їхати довго, а ми обидві помираємо з голоду.

На якусь мить Лізі розгнівалася на неї, а потім мало не ляснула себе по лобі за таку ідіотську реакцію. Чим надовше вони затримаються, тим ліпше, — тож чому вона невдоволена? А проте певне роздратування, яке вона відчула в голосі Дарли, примусило Лізі відчути слабкість у шлункові. «Так уже воно має бути між нами, сестрами», — подумала вона.

— Звичайно, чом би й ні? — сказала вона і зробила знак Аменді, утворивши коло з великого та вказівного пальців. Аменда усміхнулася й кивнула головою. — Ми нікуди не їдемо звідси, Дарло.

Крім, можливо, Місячного Кола, щоб позбутися мертвого психа. Якщо нам пощастить, звісно. Якщо все вийде так, як ми плануємо.

— Ти можеш знову передати телефон Менді? — У голосі Дарли досі чулося певне роздратування, так, ніби вона не вірила собі, що бачила сестру в тому жахливому ступорі, й підозрювала, що та весь час прикидалася: — Канті хоче поговорити з нею.

— Звісно, можу, — сказала Лізі й губами утворила слово «Кантата», передаючи слухавку Аменді.

Аменда кілька разів запевнила, що так, із нею все гаразд, і що так, це справді чудо; ні, вона анітрохи не заперечує, щоб Канті й Дарла згідно зі своїм попереднім планом пообідали в «Хуртовині» і що вона категорично проти того, щоб вони заїхали до Касл В’ю і взяли якісь речі в її домі. Вона має все, що їй треба, Лізі потурбувалася про це.

Під кінець їхньої розмови дощ несподівано припинився, без будь-якого послаблення, так, ніби Бог прикрутив кран на небі, й Лізі раптом спала дивна думка: саме так ішов дощ у Місячному Колі — швидкими шаленими зливами, які раптово починалися і раптово закінчувалися.

Я залишила це позаду, але не дуже далеко, подумала вона й усвідомила, що в її роті досі залишається солодкий, приємний присмак.

Коли Аменда сказала Кантаті,