Читати книгу - "Сонячна машина"

ж спинилось тепер, Рудi, — нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика — нiщо тепер не функцiонує. Живемо, як колись за старих-старих часiв.

I мати так обережно, заспокiйливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумiється, все трохи не так виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

— А де ж Макс?

— Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В її вiллi.

Побрались?

Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони — нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.

I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.

В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.

— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.

— В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?

Панi Штор посмiхається.

— Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало «Це лабораторiя Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно

— А принцесi ж… що до того… чого вона вiдбороняла?

— А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.

— Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.

Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.

Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.

— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…

Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй — велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.

Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.

Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.

Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

— Ну що, задоволений?

Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» працi? Подобається?

Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:

— З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.

— Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.

Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.

— «Трiумфальна зустрiч». «Спаситель свiту». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!

Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.

Панi Штор зiтхає й обережно каже:

— Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…

Батько скидується, спалахує:

— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi «спасителi»? Що ж вони на це: «Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру». Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками — та з ким хочеш. «А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись?» Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повнiй свободi й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi «експлуатованi», всi цi «пролетарi» анi пальцем не хотiли рушити!