Читати книгу - "Мерзенна сила"

тим часом всунув йому в руку якусь записку. В ній говорилося:

Ваша дружина чекає вас у маєтку в Сент-Ен. Приїжджайте якомога швидше. В жодному разі не наближайтеся до Еджстоу.

А. Деністон

Марк знову глянув на Мерліна, й обличчя гаданого священика видалося йому просто жахливим. Друїд відповів на цей погляд серйозно, без жодного натяку на посмішку, владно поклав руку Маркові на плече (по шкірі у тому місці мовби забігали мурашки) і повів його через залиту кров’ю і всипану битою порцеляною залу до дверей. Вони зійшли вниз до гардеробу, де Мерлін накинув йому на плечі першого-ліпшого плаща та подав якогось капелюха, і вийшли надвір. Була друга година ночі; над головою зеленкувато мерехтів Сіріус, а в холодному, аж крижаному повітрі літали де-не-де дрібні сніжинки. Марк нерішуче зупинився. Чародій якусь секунду стояв позаду, а тоді з розмаху вдарив його долонею по спині; те місце щеміло потім ціле життя від самого тільки спогаду про всі ті події. Наступної миті Марк уже біг так, як не бігав ще з дитинства; біг не від страху, а тому, що ноги самі несли його геть. Коли він зумів нарешті зупинитися, то Белбері залишилося вже на добрих півмилі позаду. Озирнувся: небо в тій стороні пойнялося червонястою загравою.

4

Візера серед загиблих у залі не було. Він, ясна річ, добре знав, як звідти вибратися, і вислизнув ще до того, як там з’явився тигр. Заступник директора набагато краще за інших розумів, що насправді відбувається, і здогадався, що головну роль в усіх цих подіях відіграє перекладач-баск. Йому було ясно, що знищити Белбері заповзялися сили, значно вищі за людину, адже вчинити таке з людською мовою може тільки той, чиєю душею править сам Меркурій. Відтак стало зрозуміло щось іще гірше. Це означало, що його темні володарі прорахувалися, геть чисто прорахувалися у своїх задумах. Адже вони говорили про бар’єр, подолати який, а отже й сягнути поверхні Землі силам із Глибоких Небес не до снаги; за їхніми словами, ті сили могли дістатися тільки до місячної орбіти і не далі. В основі всієї їхньої діяльності лежало тверде переконання, що Земля знаходиться в облозі, сподіватися на допомогу ззовні землянам не доводиться й рано чи пізно всі вони будуть змушені здатися на їхню милість. Тож тепер Візер одразу збагнув, що все пропало.

Неймовірно, але це відкриття його майже не схвилювало. Втім, інакше й не могло бути, адже він давно вже перестав вірити у реальність знання. Юнацька, суто естетична відраза до всього грубого і вульгарного рік за роком глибшала й темнішала, аж доки не вилилася у постійне заперечення геть усього, крім власного «я». Так Візер перейшов від Геґеля до Г’юма, далі — до прагматизму, тоді — до логічного позитивізму, і нарешті — до цілковитої, абсолютної порожнечі. Тепер його розум не здатен був породити жодної думки, яку можна було б висловити у дійсному способі. Він усім серцем прагнув, щоб не існувало жодної дійсності і жодної істини, — і тепер навіть неминуча загибель не могла пробудити його до життя. Заключна сцена з «Фауста», де людина шаленіє і побивається на самісінькій межі пекла, — це просто данина театральності. Останні хвилини перед вічним прокляттям не такі вже й страшні. Часто людина чітко усвідомлює, що ще спроможна щось вдіяти — і спастися, але не може змусити себе повірити в це остаточно. Звична дріб’язкова хтивість, нікчемна, не варта згадки досада, потурання згубній бездіяльності — все це видається тієї миті важливішим за вибір між абсолютною радістю й абсолютною погибеллю. Й відтак вона ніби завмирає з широко розплющеними очима, адже бачить, що ось-ось її поглине безодня незмірного жаху, проте ще не здатна злякатися, тож просто стоїть, не в змозі й пальцем поворушити задля свого спасіння, і ніби крізь сон дивиться, як рвуться останні ниті, що пов’язують її з радістю й розумом, а зашморг затягується щораз сильніше і сильніше. «Бо сонність так оволоділа мною, що з певної дороги я зійшов…»

Стрейк із Філострато також вижили. Вони зіткнулися в одному з холодних коридорів, так далеко від бенкетної зали, що шум бійні долинав туди тільки ледь-ледь. Італієць був поранений: понівечена права рука безпорадно теліпалася збоку. Навіть не пробуючи заговорити — обидва розуміли вже, що з цього і так нічого не вийде, — вони пліч-о-пліч пішли далі коридором. Філострато мав намір кружним шляхом дістатися до гаража; йому здавалося, що він зможе ще якось дати собі раду з кермом і зуміє доїхати принаймні до Стерка.

Звернувши за ріг, вони раптом уздріли добре знайому картину, якої, втім, не сподівалися більше побачити ніколи. Їм назустріч звичним неспішним кроком човгав, мугикаючи під ніс звичну мелодійку заступник директора. Філострато не надто втішився цій зустрічі, та Візер, ніби помітивши, що він аж похитується від слабкості, запропонував йому руку. Італієць спробував відмовитися, але зумів лишень пробурмотіти якусь нісенітницю. Тим часом Візер, не гаючи часу, міцно взяв пораненого під руку з лівого боку, Стрейк — із правого, і вони обоє ледь не силоміць потягнули його за собою, не зважаючи на те, що він аж вищав і тремтів від болю. Втім, найгірше було ще попереду. Філострато не належав до посвячених і ні сном ні духом не підозрював про існування темних елділів. Він був свято переконаний, що Алькасанів мозок продовжував жити тільки завдяки його знанням та майстерності, тож тепер, хоч і трохи не млів із болю, аж скрикнув від жаху, коли його проволікли через передпокій і поставили перед Главою, й гадки не маючи марнувати час на всілякі дезінфекційні процедури. Даремно намагався він пояснити, що так можна в одну мить знищити всю його працю. Втім, Візер зі Стрейком заходилися роздягатися просто в кімнаті Глави і цього разу скинули з себе все до нитки.

Роздягнули вони й італійця. Коли виявилося, що просякнутий кров’ю правий рукав так легко скинути не вдасться, Візер приніс із передпокою ножа і просто його розрізав. Минуло кілька хвилин, і перед Главою стояло вже троє голих чоловіків: довготелесий, кістлявий Стрейк, Філострато —