Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

негайно повідомляти телеграфом голову військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Вирок виконувався через 72 години у разі відсутності розпорядження згаданих посадових осіб про зупинення виконання вироку й витребування справи для розгляду в порядку нагляду. Право зупиняти виконання розстрілу надавалося також відповідному військовому командуванню на рівні округів, фронтів і армій. Реально в умовах воєнних дій виконати ці вимоги було важко, а іноді — навіть технічно неможливо. У бойовій обстановці вирок ВТ дивізії (бригади) міг затверджувати її командир.

Всі справи ВТ одразу після виконання вироку надсилалися до ВТ фронту для здійснення судового нагляду. За наявності підстав вироки опротестовувались і скасовувались або змінювались.

За офіційною інформацією, в судовій практиці трибуналів діючої армії виправдувальних вироків не було, що свого часу пояснювалось високою якістю проведення досудового слідства та належним прокурорським контролем[942]. Як видається, це твердження нині потребує об’єктивної перевірки та правової оцінки.

До зрадників, шпигунів і диверсантів ВТ, як правило, застосовували смертну кару. На початковому етапі війни застосування такого виняткового покарання до значної кількості звинувачених продемонструвало надмірну жорстокість репресивного апарату. Згодом зі зміною законодавства та пом’якшенням репресивної політики поширилася практика відкладання виконання вироку до кінця війни з наданням засудженому можливості спокутувати свою провину в боях із ворогом. Поранення або перебування в штрафній частині впродовж трьох місяців реабілітовувало засудженого.

У діяльності ВТ, особливо на початку війни, були серйозні недоліки в юридичній кваліфікації цілого ряду діянь, зокрема, коли йшлося про зраду Батьківщині, здачу в полон і антирадянську агітацію. До репресивних дій суддів спонукали необґрунтовано жорстокі нормативні акти, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 р. про боротьбу з панікерами, накази Сталіна від 16 серпня 1941 р. № 270 про відповідальність за дезертирство і від 28 липня 1942 р. № 227 «Ні кроку назад!» Антигуманний та антиправовий характер мала постанова ДКО від 24 листопада 1942 р. Про членів сімей зрадників Батьківщини. Лише 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР рекомендував ВТ дещо змінити підходи до кваліфікації діяння як зради Батьківщині, не допускаючи її занадто розширеного тлумачення.

Діяльність військово-польових судів у роки Великої вітчизняної війни не набула значного поширення. Так, від травня 1943 р. до травня 1945 р. військово-польові суди Першого Українського фронту розглянули 221 справу на 348 осіб. Здебільшого йшлося про справи осіб, схоплених на місці злочину, які не потребували спеціального розслідування. У разі необхідності розслідування справу направляли до ВТ.

Після визволення території України ВТ Радянської Армії провели відкриті процеси над нацистськими чиновниками та їхніми пособниками — зрадниками Батьківщині, винними у злочинах проти радянських громадян. Такі процеси відбулися в грудні 1943 р. в Харкові, а згодом — у Києві. Особи, засуджені до смертної кари на цих процесах, були привселюдно повішені. 19 вересня 1943 р. у Краснодоні за вироком ВТ військ НКВС Луганської області були привселюдно розстріляні троє громадян, визнаних винними в загибелі членів «Молодої гвардії».

Окремо слід сказати про кадрову проблему в радянському судовому корпусі та спроби її вирішення. Так, низька кваліфікація народних суддів, які вперше опинилися на суддівській роботі, негативно позначилася на якості правосуддя. Відсоток скасованих вироків і рішень у порівнянні з довоєнним часом збільшився вдвічі. В цивільних справах — до 60 %, у кримінальних — до 40–45 %.

Для подолання «кадрового голоду» у 1942–1943 рр. НКЮ УРСР провів значну роботу з обліку евакуйованих кадрів, підготовки на короткострокових юридичних курсах працівників для роботи в органах юстиції та суду. Ротація і поповнення кадрового складу суддів здійснювалися відповідно до вимог часу та місцевих особливостей на підставі наказу Наркомату юстиції СРСР від 27 вересня 1941 р. Про порядок заміни окремих народних суддів у обставинах воєнного часу та роз’яснення від 23 жовтня 1941 р. Про порядок довиборів народних засідателів в умовах воєнного часу.

У 1944 р. відновили навчальний процес Харківський юридичний інститут та дворічні юридичні школи в Києві, Одесі та Харкові[943]. Запрацювали дев’ятимісячні курси перепідготовки юристів, центри підготовки та перепідготовки юридичних кадрів — працівників суду, Вищі курси удосконалення юристів. Розпочалися заняття на юридичних факультетах Київського, Львівського, Одеського університетів. Але кваліфікованих юридичних кадрів все одно не вистачало. Так, у 1945 р. через професійну непідготовленість достроково було відкликано й замінено 187 (19 %) народних суддів[944].

Важливий критерій ефективності судової влади — це здатність встановлення істини у справі, що багато в чому залежить від довіри до самого суду та його рішень із боку населення. На жаль, досягти належної ефективності судочинства в умовах воєнного часу не вдалося. Об’єктивною причиною такого стану справ стала чинна на той час судова система, яка вповні відповідала наявному державно-правовому режиму.

Загалом радянська судова система витримала випробування воєнного часу і захистила загальнодержавні інтереси. Це, зокрема, підтверджує той факт, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 березня 1945 р. 391 працівника судового управління та суду було нагороджено орденами й медалями «за успішну роботу в органах радянської юстиції зі зміцнення революційної законності та охорони інтересів держави в умовах Вітчизняної війни…»[945]. Проте як слухняне знаряддя реалізації політики партійно-державного керівництва тодішні судові органи не могли навіть претендувати на статус незалежної гілки державної влади.

Досліджуючи практику радянських судів, не можна оминути увагою діяльність їхніх антиподів — органів позасудової репресії та самосудів, які в умовах воєнного часу набули широких масштабів.

Головне місце серед неконституційних репресивних державних органів належить Особливій нараді НКВС СРСР. Відомо, що 15 листопада 1941 р. Л. П. Берія запропонував Й. В. Сталіну дозволити Особливій нараді засуджувати до смертної кари та визнавати такі вироки остаточними[946]. Вже через два дні, 17 листопада 1941 р., постановою ДКО № 903сс Особлива нарада дістала право