Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Зустрічаються невеликі групи овляд, що приєдналися за різних обставин і у різні часи до інших, більших, які не мали чи не пам'ятали своїх «святих» предків. Такі групи з овлядської точки зору могли вважатися самозваними (або умовно – напівовлядами), але сказати їм це в очі зазвичай ніхто не наважувався.

У чому виражалося особливе становище овляд?

В основному це були знаки пошани з боку неовлядського населення. Форми, в яких це проявлялося, наступні: особливе ставлення до овлядів, спеціальний овлядський приз, шлюбне питання (сувора ендогамія), наречения власних імен, пов'язаних з овлядською термінологією, запрошення овляд на проживання (пошана для поселення), виділення спеціальної долі води – «дарчої води» – для них, намагання мати гонамбаші («главу кладовища») з числа визначних овляд, недоторканність самих овляд, їхнього майна і худоби. Ця недоторканність особливо наочно проступала в періоди різних міжусобиць і родоплемінних сутичок, коли овляди могли спокійно проходити і знаходитися на території ворогуючих племен. Більше того, навіть худоба їхня, яка пасласяу віддалених місцях без нагляду, була у безпеці від того, щоб її хто-небудь захопив, звичайно, якщо на ній стояла тамга (знак) овлядської групи. Багато хто з найвідоміших у релігійному плані овляд займався лікуванням хворих.

Участь овляд у поховальному обряді і читання молитви вважалося бажаним для покійного, особливо на самому початку нового, потойбічного, етапу його життя. За старою традицією, кожне туркменське кладовище мало свого главу – гонамбаші. Так називали зазвичай першу поховану у даному місці людину й її могилу, навколо якої поступово утворювалось кладовище. В умовах панівного становища релігійних уявлень на мертвих переносилася та ж система, яка побутувала серед живих. Якщо кожен віруючий за життя намагався заручитися підтримкою і прихильністю живого «святого», своєрідного посередника між ним і потойбічними силами, то і після смерті він хотів би користуватися такою ж могутньою протекцією. Надати йому її міг гонамбаші – не тільки територіальний, а й духовний глава поселення мертвих.

У наші дні, не зважаючи на те, що умови змінилися корінним чином, деякі з традицій, пов'язаних з туркменськими овлядами, не втратили свого значення. Представники цих груп з гордістю уособлюють себе від решти населення. І нині міцно зберігаються традиції шлюбної ендогамії. Почесне ставлення до овлядів зберігається і в антропонімії туркменів, тобто нареченні новонароджених іменами, пов'язаними з овлядською термінологією. У більшості сімей цих «святих племен» зберігаються і ведуться традиційні рукописні седжере (родоводи)».

Туркменські юрти. Закаспійська область

Огуз-хан (Огуз-каган) у міфології огузів герой-праотець. Образ Огуз-хана має риси культурного героя. Найдавніші уявлення про Огуз-хана зафіксовані в уйгурському рукописі XV ст. «Огуз-наме» (карлуксько-уйгурська, XIII–XIV ст., версія міфа). У ній мова йде про те, що Огуз-хан був зачатий матір'ю від променів світла (відомий міфологічний мотив чудесного народження) і народився вже богатирем («З грудей своєї матері ця дитина відпила молока і більше не пила. М'яса сирого, їжі, вина хотів… і заговорив. Через сорок днів він виріс, ходив і грався»). В юності Огуз-хан переміг страшне чудовисько – єдинорога, що пожирав табуни. Зовнішність Огуз-хана відображає тотемістичні уявлення давніх тюрків: «…ноги його… подібні ногам бика, поперек – поперек вовка, плечі – подібні плечам соболя, а груди – грудям ведмедя». Чудесний помічник Огуз-хана, який вказує дорогу його війську і приносить йому перемогу, – сивий вовк, який розмовляє людською мовою. Показавши себе як богатир, Огуз-хан одружується з небесною дівою, що зійшла до нього в променях світла. Від неї у нього народжуються три старші сини – Кун (солнце), Ай (місяць) і Юлдуз (зірка). Від другої дружини – морської красуні – три молодші сини – Ко/є/к (небо), Таг (гора), Теніа (море). Оголосивши себе каганом, Огуз-хан робить завойовницькі походи проти сусідів. Після завоювань, він влаштовує великий той (бенкет) і розподіляє свої володіння між старшими і молодшими синами. Цей розподіл пов'язується з чудесними дарами богів: золотим луком і трьома срібними стрілами, посланими Огуз-ханові небом. Огуз-хан віддає лук, розламавши його на три частини, трьом старшим синам, а стріли – трьом молодшим. Племена, які походитимуть від старших синів, він велить назвати «бозук» (що значить «ламати на частки»), а від трьох молодших – «учук» («три стріли»). Так пояснюється поділ огузів на два крила.

З прийняттям ісламу виникають нові варіанти міфу про Огуз-хана (відображені в творах Рашід-ад-Діна, Абулгазі, Язиджиоглу Алі). Огуз-хан представлений у них нащадком Яфеса (біблейського Яфета у Язиджиоглу і Абулгазі) і правовірним мусульманином. У Абулгазі Огуз-хан взяв груди матері тільки після того, як мати увірувала в Аллаха. Навчившись говорити, він увесь час повторює: «Аллах! Аллах!». Від своїх наречених