Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— У нього завжди не зі страху, а зі злості, додав Митрич.

Проте ніхто навіть не посміхнувся тим жартам. Люди йшли зосереджені, присмучені. Що не кажи, а торкнулись вічності.

Залізши між контейнери якомога глибше, Шульков прихилився до охристої стінки одного з них і пробував одсапатись. Противна млость вступила, здавалось, у кожну клітину тіла, і воно, по-заячому здригаючись, вкрилося липким холодним потом. Кортіло сісти і посидіти хоч п'ять хвилин, поки заспокояться нерви, поки м'язи, що перетворились на холодець, знову матимуть змогу скорочуватись. Однак сидіти часу не було. Шульков розстебнув куртку, вийняв флягу. Так, це була та сама фляга, про яку йому говорив Шлезінгер. Ось і монограма. Десь тут у ній має бути тайник. Варто лиш повернути ліву задню лапку жучка, на якого так схожа монограма… Але зробити цього Шульков не встиг.

— Що ж це ти, гад?! — Голос оглушив його. Озирнувшись, побачив: над ним нависав Добриня. — Тебе як порядного пустили на шхуну, а ти красти?!

Слова всі до єдиного застрягли у Семена в горлі. Він ковтнув, і палаючий клубок, обпікаючи і дряпаючи горлянку, покотився кудись донизу. Петро схопив флягу, але Шульков і не думав її віддавати. Він учепився у неї, як в останню надію, і рвонув до себе з такою силою, що могутній Добриня не встояв на ногах. Прохід між контейнерами був вузький. Вони обоє упали на сніг. Петро вирвав флягу. Він уже звівся був на одне коліно, набрав повні груди повітря, приготував добірний матюк, щоб обкласти ним цього безмозглого ідіота, що намислив на старості літ податися у злодії, як раптом у ліву лопатку йому ударила блискавка. Добриня повернувся до Шулькова і здивовано спитав:

— Ти що, здурів?..

У цю мить над його головою блиснуло лезо фінського ножа. Тонке, вкрите струмочками крові. «Це моя кров…» — майнуло в свідомості Петра, і він провалився у глибоку чорну яму нестями.

Пообіцявши Грему Хосуелу поїхати за тілом Кребса, Касян Калікін зійшов зі шхуни і подався до портової диспетчерської, вважаючи, що Добриня, певне, вже там і лаштує катер. «До мису Ліннея — години півтори, а там ще дертися вгору до хреста, що стоїть на могилі команди норвезького китобійного судна «Карл Інгелот». Ну, хай ще годину уб'ємо на те, щоб відкопати і завантажити на катер тіло. Загалом на всю операцію треба, мабуть, покласти п'ять годин…» Міркуючи так, він зазирнув до жарко натопленої кімнати чергових, але Добрині там не було. Ні Митрич, ні Володька Михеев його теж в останні чверть години не зустрічали. Тобто ще п’ятнадцять хвилин тому вони бачили свого начальника на шхуні, коли той стояв у почесному караулі, а після того пішли грітися, і все.

— Він давав вам розпорядження щодо катера? — спитав у чергового Касян.

Той звів на нього здивовані очі, категорично запевнив.

— Петро Степанович міг спустити такий наказ безпосередньо на катер. Таке у нас буває. Однак мені особисто від нього ніяких вказівок не було.

Касян сходив на вантажний причал, до швартувались «Буревісник» і «Лапоть», проте і там нічого не знали. «Куди ж він міг подітися? — з досадою думав Касян, крокуючи вздовж пірса. — Ні, не солідний все-таки чоловік, необов'язковий… Про все домовились, і от на тобі, завіявся кудись. А я на нього понадіявся, наобіцяв…»

— Хлопці, Добрині не зустрічали? — звернувся він до гурту заповзятих балакунів, у центрі якого дзигою вертівся перукар Арчил.

— Як не зустрічали! Ми все зустрічали! Ти краще скажи, Касяно Миколайовичу, він дуже багатий чоловік, так?

— Я про Добриню питаю.

— Слухай, що Добриня? Він теж не бідний. Такий девушка любит його. Вах, вах!.. Балшой багатство!

— А ти, Арчиле Вахтанговичу, певен, що любить? — руба поставив запитання Касян і подумав, що не варто було того робити.

Перукар уже давав волю своїм кавказьким емоціям.

— Як не любит? Я бачив, все бачив, как он плакал, как целавал!

— Хто? Добриня плакав? — не повірили Арчилу.

— Навіщо Добриня, девушка плакал. Людмила плакав.

Сміх накрив слова перукаря. Калікін зрозумів, що більше від цих наряджених на сміх хлопців не довідається, махнув рукою і пішов далі. І тут, йдучи повз контейнери, почув стогін. Зупинився, прислухався, тихо. Хотів рушити далі — знову стогін і зовсім поруч. Кинувся у коридор між контейнери. Один поворот, другий і…

Чоловік повз йому назустріч. Лице чорне від крові, одразу не впізнати.

— Петре! Ти? — закричав Касян. — Хто це тебе? За що?!

У Добрині не було сили на відповідь. Він підняв голову, щоб поглянути на того, хто поспішав йому на допомогу, але очі його були залиті кров'ю, і нічого, окрім червоно-золотої запони, він не побачив. Світло свідомості в його мозку погасло, і голова упала лицем у сніг. Касян підхопив Добрито на руки, але вузький прохід змусив звалити Петра на плечі. Поспішав, сподіваючись, що на пірсі ще хтось є, та, як на зло, звідти вже всі розійшлись. Навіть Арчила з його ватагою вже не було видно. На щастя, їх помітили з вікна диспетчерської. Володька, Митрич, ще двоє вантажників і сам черговий підбігли до них. Підхопили залитого кров'ю Добриню і бігом понесли до сходів.

— На бремсберг давайте! Я зараз викличу, — кричав, кинувшись до телефона, черговий. Та його не послухали. Сходами ще піднімались з порту люди. Вони підхопили пораненого і всі вісімсот п'ятдесят сходинок передавали з рук в руки.

В лікарні, куди Касян прибіг кількома хвилинами пізніше (знову підвели ноги, та й серце не дозволило одним махом подолати сходи), йому сказали, що життя начальника порту на волоску. Дві ножові рани і велика втрата крові.

— То перелийте йому мою! — наступав на фельдшера Митрич.

— А чи мою, — пропонував Вовчик. — Беріть!

— Яка у вас група? — поцікавився фельдшер.