Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

була обережною і просякнутою невпевненістю. Укол страху виповзає десь із глибини, і йому здається, що це чути в наступній фразі. — Це ще нічого не значить.

— Ти чув, як дерева валилися? Крики? Ревіння роздертого неба?

Він б’ється…

Цього разу страх виразний, він дає присмак заліза в роті, як тоді, коли мало не потонув дитиною. І він задумується: чи це його страх, чи бога.

— Із ким? — питання швидке, ледь не агресивне. — Хто міг зайти в зачинене царство?

— Ніхто, — жінка усміхається, і в тій усмішці обидві вони: вона й богиня. — Ми про це розмовляли, пам’ятаєш?

— Це неможливо.

— А скільки часу вже триває війна? Коли ти востаннє досягав Поєднання? Коли виходив із усіх начинь і знову був собою? Коли ти провідував власне царство?

Він не бачить сенсу в цих питаннях, але відчуває, як підноситься лють його бога.

— Це нічого не значить, — цідить він. — Ми загубилися на цій війні, але знайдемося знову. Це наша пожертва — для людей, і вони про це знають.

— Справді? А ти дивився останнім часом їм у вічі?..

* * *

Чужий присів на камені в характерній позі. Ноги під підборіддям, руки сплетені навколо колін. Здалека його можна було б прийняти за людину в дивному панцирі та з маскою на обличчі.

Він поволі наближається, розтягнув свої начиння у шнур довжиною десять миль, готовий до втечі. Вузол поєднує його з кількома найближчими. Сила пульсує навколо.

Від чужого біжить смуга тіні, наче струмінь розжареного повітря, яке хтось забарвив кількома краплями чорнил. Кааф присутня.

Він зупиняється за кілька кроків від каменю. Треба зберігати обережність, людина не зуміла б стрибнути з такої позиції, венлеґґ — зуміє. Сховані під хітиновим панциром м’язи та сухожилки діють як плечі арбалета, можуть миттєво викинути двохсотфунтове тіло в повітря. Єдина втіха, що навіть венлеґґи не можуть перебувати в стані такої готовності надто довго.

Відчуває похмурий регіт, що зростає в ньому. Веселість бога, який притягнув сюди всю силу, яку зумів опанувати. Повітря аж іскрить. А лінія тіні, яка поєднує посланця з кааф, — шириною в кілька стоп. Якщо він добре розуміє правила, які керують чужою Присутністю, то це гігантська сила. Обидва вони могли за час коротший, ніж змах крил джмеля, перетворити десять квадратних миль території на випалену пустелю. Тож не має значення, як швидко чужий зуміє кинутися до атаки. І все ж він прийняв саме таку позу.

«Це наче я», — подумав він кисло. — «Підходити до нього з Мечем, закинутим на плече — це, скоріше, реакція людини, ніж Безсмертного. Хоча я до кінця не розумію, кого з нас більше заспокоює вага сталі».

Посол зводить правицю. Його долоня дуже схожа на людську: п’ять перстів, великий палець, що відходить вбік від долоні. Проте ці пальці мають принаймні на один суглоб більше й виглядають як рукавичка, виконана з оболонок великих жуків. Долоня виконує повільний танець.

Стій. Не підходь. Відклади зброю.

Жодних привітань, титулів, представлення. Для венлеґґів не існує етикету. Принаймні не по відношенню до когось, хто глухий до пісні кааф.

— Зійди з каменю, — відповідає він.

Чужинці не можуть або не бажають говорити, хоча, безсумнівно, розуміють людську мову. Легенди, які принесли з собою прибульці, говорять, що закуті в хітин войовники колись були більш схожими на решту рас: мали кістки, м’які тіла й обличчя. Але з якихось причин вони почали змінюватися, використовуючи лише їм відоме мистецтво, аж доки не стали виглядати так як зараз. У них досі були кістки, його Меч міг про це засвідчити так само, як і м’які тіла, приховані під панциром, що стали частиною їхніх плотей, але ніхто ніколи не бачив обличчя живого венлеґґо, і ніхто не чув їхньої мови. Кааф була для них усім.

Посол відхиляється назад і поволі простує одну кінцівку. За мить вагання простує також іншу. Точніше сказати, що від неї залишилося. Нога не має стопи, а примітивний протез, зроблений із чогось, що схоже на дерево, здається доволі слабким.

Якусь мить він дивиться на скаліченого воїна. Не відкладає зброї. Це перший настільки сильно поранений венлеґґо, якому клан дозволив вижити. Вони завжди вбивали тих, хто втратив фрагмент тіла в бою, навіть якщо це був просто шматочок мізинця. Кааф цінувала лише досконалість. Що це значить? Чи вони відіслали його, бо той нічого не вартий, а тому може загинути? Чи зараз відбудеться напад?

— Меч, — нагадує чужинець.

Він всовує зброю в петлю на спині, випростується. Відчуває Вузол, Сила напирає, начиння готові, якщо кааф бажає бою, то він його отримає.

— Кажи, — мовить він коротко.

Посол застигає, смуга тіні, що поєднує його із кааф, на мить темнішає. Якусь хвильку здається, що прибулець перетворився на статую. Замість очей він має два великі шматки вулканічного скла, у яких нічого неможна прочитати. Вертикальна щілина панцирної заслони на обличчі йде від очних ям до підборіддя. Під хітином навіть не видно, дихає чужинець чи ні. Як порозумітися з кимось таким?

Імлисті нас ошукали. Це не ви знищили авуклег. Ми хочемо їх вбити. Долоня рухається поволі й тепер зрозуміло, чому послали скаліченого войовника. Це слова зради. Після десяти років війни венлеґґи готові зрадити союзників, Володарів Імли. І неважливо, чи інформація про їхню брехню правдива чи ні, цей войовник не повернеться до клану. Він забруднив себе цими словами. Кааф накладе на нього вину й відкине, аби решта могла зберегти обличчя.

— Тож у нас — спільна мета, — говорить він і посміхається, підмічаючи собі на майбутнє, що треба уважніше приглядатися до нових союзників. Якщо він колись помітить, що вони подарували життя скаліченому войовнику — треба готуватися до удару в спину. Вони починають перемовини.

 

Альтсін ударився об щось на дні, течія підхопила його, закрутила й винесла на поверхню.

Поряд відчув рух, простягнув руку, вчепився у щось, що пропливало поряд, і утримався на поверхні. Старезна скринька, яку несло вниз течією. Попереду поверхня річки танцювала на широкому й красивому вирі.

«Хай йому грець», — встиг він подумати, перш ніж вода закрутила ним і затягнула під поверхню.

* * *

Дитина. Посеред його намету. Їй два роки, вісім місяців і шість днів. Він ловить себе на тому, що з певного часу рахує кожен день, наче це його найцінніший скарб. Сьогодні, завтра, післязавтра. Кожна хвилина важлива.

Дівчинка дивиться на нього та морщить ніс. Потім усміхається й плескає в долоні, а крихітне сонце запалюється й гасне навколо її пальчиків.