Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

28
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 141 142 143 ... 188
Перейти на сторінку:

Він не розумів, що робити далі. Жодна думка не могла затриматись у його голові надовго. Він не пам'ятав нічого, що відбувалося раніше. Тіло просило знову покласти його горизонтально. Якби він був один, то так би вчинив.

- Прокинься! – заскулив він, зігнувшись над нею. – Я нічого не розумію…

З-за масивних залізних дверей почулися кроки. Здригнувшись, Альбрехт підвів голову. Кілька злиплих пасмів впали йому на очі, через що він спочатку не розгледів тих хто увійшов.

  Беззвучно закричавши, хлопець сіпнувся назад. Весь дверний отвір займала чоловіча постать. На непропорційній тілу лисій голові було тільки одне око, і те наполовину запливло жиром. Другого не було.

На поясі здоровання висіла важка палиця.

Альбрехт хотів поцікавитись «хто він?» і «навіщо їх тут тримають?». Але замість цього з рота вирвалися неналежні його титулу лайки. Коли той рушив до них, хлопець інстинктивно закрив подругу собою.

- Що вам від нас треба? - вигукнув він, бачачи, як той наближається. – Ви взагалі розумієте, хто ми? Якщо Великий герцог дізнається, то…

Домовити йому не дали. Чоловік просто взяв його за комір сорочки і відсунув убік. Альбрехт крякнув, коли комір вп'явся в горло.

- Чого ти там копаєшся? Тягни сюди дівчисько! Хазяїн не любить чекати! – почувся від дверей сиплий чоловічий голос.

Новоприбулий був людиною, на відміну від першого.

- Що вам потрібно від нас? – знову крикнув Альбрехт, але вже звертаючись до чоловіка у шкіряній куртці.

Відкинувши каптур, чоловік зміряв його зневажливим поглядом.

- Ти нашому господареві непотрібен. Великий герцог скоро отримає твоє тіло. Цілком чи частинами, це залежатиме від настрою нашого пана! А ось твоя подружка може стати в нагоді!

Альбрехт напружився, бачивши бічним зором, що громила наблизився до Ради.

- Може стати в нагоді … – від огиди у нього звело вилиці. – Доторкнешся до неї хоч пальцем, вашого господаря самого доведеться збирати частинами!

Альбрехт навіть не підозрював, наскільки він був близьким до істини. Сутність усередині стрепенулась, а з горла хлопця почулося тихе гарчання.

Сили, що линули наче водоспадом, підняли його на ноги. Альбрехт кинувся на громилу і, незважаючи на різницю у вазі, змусив того похитнутися. На цьому сили знову пішли. Розуміючи, що одному йому не впоратися, він нічого іншого не придумав, як закрити Раду собою.

За цим голову пронизав гострий біль. Мозок запізно приймав інформацію. Перед тим як відключитись від удару палицею, Альбрехт пропустив через свої руки сильний заряд магії. Зчеплені у замок пальці на її попереку звело спазмом. Все сталося так швидко, що хлопець навіть не зрозумів, як він це зробив.

- У бік його! Пан чекає! – крикнув той, що все ще стояв біля дверей.

Рада, перебуваючи в несвідомому стані, раптом відчула, як її хтось трясе. Потім пролунав глухий удар, і на неї щось звалилося. Щойно опритомнівши, вона побачила Альбрехта, що лежав на ній. А за тим чудовисько з закривавленою палицею в руці.

Закричавши, вона обхопила Альбрехта руками та ногами. Його тіло було холодне, як лід.

Декілька хвилин монстр і людина намагалися їх роз'єднати. Але зрештою вони здалися.

- Ми прийдемо пізніше! Моліться своєму мертвому богу, щоб вас знову врятував! - чоловік плюнув поряд з ними, і вийшов за двері.

Коли в камері залишилися вони удвох, Рада спробувала звільнитися, але хватка виявилася мертвою.

- Ал. Вони пішли. Прокинься. - прохрипіла вона під вагою його тіла. - Вони пішли... - повторила вона, замружившись, щоб стримати сльози, що рвалися назовні. Пройшла хвилина, потім друга, а він так і не прийшов до тями. - Альбрехт, миленький, прокинься!

Відчувши, як зчеплені на попереку пальці послабшали, дівчина поспішила звільнитися. І тільки тепер вона спромоглася побачити кров, вона стікала по його волоссю в калюжу.

Нею опанувала паніка.

- Альбрехт, миленький, я ж не знаю, що робити! Я ж зовсім нетямуща! Навіщо ти це зробив?! Як же я тепер упораюсь! – протягом кількох хвилин Рада захлиналася сльозами, перед непритомним тілом друга. Дівчина не помічала, як по її пальцях струмує щось золотаве. - Я прогулювала в школі курс лікування. - схлипнула вона, скинувши голову до стелі. – Хтось, допоможіть нам!

Вона у розпачі намагалася намацати пульс, зовсім не розуміючи, як це робиться. На зап'ясті він не прослуховувався, а за шию вона в паніці забула.

- Хтось…. - заскулила вона, розгойдуючись туди-сюди. – Без нього моє життя нічого не варте. - втративши будь-яку віру в диво, вона схилилась, обійнявши його обличчя руками і поцілувала в губи. З очей знову бризнули сльози. – Прошу, не покидай мене…

- Ніколи.

Почувши слабкий голос, дівчина сіпнулась, зрозумівши, що тільки-но зробила.

- Я боялась. - схлипнула вона. – Я зовсім нетяму…

Домовити їй не дали. Від легкого дотику його губ заблимала свідомість.

- Не бійся. Я поруч. - прошепотів він, гладячи її по щоці великим пальцем. Рука поважчала, і впала б якби Рада не підхопила її, притиснувши до грудей.

1 ... 141 142 143 ... 188
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гармонія (2), Анна Стоун», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гармонія (2), Анна Стоун"