Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

вам належить перебувати, але в нас його відсутність нікого не здивує.

Почувши такі слова, я повеселішав, попрощався з ним і пішов. Цілісінький день я йшов до далекого кінця велетенської зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом, — певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я так підбився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудернацьких на вигляд незнайомців, але нічого не допитався: вони не розуміли моєї мови, а я не розумів їхньої. Самотність дошкуляла мені страшенно. Я так підупав духом і так затужив за рідною домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад. На другий день, близько полудня, я дістався до того місця, звідки вирушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:

— Я починаю розуміти, що кожен має бути в тому раю, котрий для нього призначений. Тільки там він може пізнати справжнє щастя.

— Ваша правда, — каже він. — А ви гадали, що один і той же рай може влаштувати усіх?

— Еге ж, була в мене спершу така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до своєї дільниці?

Він покликав молодшого клерка, який нещодавно вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів іти, але він зупинив мене:

— Зачекайте хвилинку, це за мільйони миль звідси. Вийдіть-но за браму, станьте на отой червоний килим-самоліт, заплющіть очі, затамуйте подих і побажайте опинитися там.

— Вельми вам вдячний, — кажу. — Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?

— У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це вже ваше діло — думати й питати. Прощавайте, ми, напевно, не побачимо вас у цих краях і за тисячу століть.

— В такому разі — оревуар, — відповідаю.

Скочив я на килим-самоліт, затамував подих, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру своєї дільниці. І в ту ж мить почув, як знайомий мені голос діловито гукнув:

— Арфу, псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!

Я розплющив очі. Справді, то був індіанець племені Пай-Ют, мій колишній знайомий з округи Туларі, дуже славний хлопець. Пригадую, я був на його похороні. Його, за звичаєм, спалили, а інші індіанці мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і, уяви собі, я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив нарешті у той самий рай, якого шукав.

Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів та іншого люду. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув до стелі від радості, такий я був щасливий.

— Ну, це вже на щось схоже! — сказав я. — Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.

Хвилин через шістнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.

Назустріч нам ішли цілі юрби людей. У декого були в руках самі арфи й більше нічого, у других — псалтирі й більше нічого, у третіх — зовсім нічого; усі вони мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного хлопця не лишилося нічого, крім ореола, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:

— Прошу, потримайте хвилинку!

І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Дівчинка попросила мене потримати її арфу і, до лиха, так само зникла, і так далі, й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, якийсь літній джентльмен і просить потримати його речі. Я витер піт і відповів йому досить уїдливо:

— Вибачайте, друже, але я вам не вішалка!

Згодом мені стали траплятися цілі купи таких пожитків, покинутих край дороги. Я теж спокійнісінько звалив туди все зайве. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерс, що я побачив? Слідом за мною сунув натовп, і всі були нав’ючені так само, як я раніш! Бо кожного хтось із юрби тих, що поверталися, просив, бач, щось потримати хвилинку. Незабаром усі наші також звільнилися від зайвого вантажу, і ми рушили далі.

Усівся я врешті на хмарину поряд з мільйоном інших людей і відчув себе щасливим як ніколи. «Ну, — сказав я собі, — отепер уже мені дали все, що обіцяли. Якщо досі в мене ще були сумніви, то зараз я певен, що потрапив таки до раю!» Змахнувши зо два рази пальмовою гілкою, я настроїв арфу і вдарив по струнах. Пітерс, ти й уявити собі не можеш, який ми вчинили галас! Це було щось грандіозне, аж мороз ішов поза шкірою. Але, бачиш, мелодії були зовсім несхожі одна на одну, і це трохи порушувало гармонію. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі вигуки, я б сказав, помітно псували враження від нашої музики. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити. Поруч зі мною сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не бере участі в концерті, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Щиро кажучи, я починав відчувати те саме, однак промовчав. Досить довго жоден з нас не озивався ні словом, але звичайно там цього не помічаєш. Отак минуло годин шістнадцять чи сімнадцять. Час від часу я награвав і наспівував, — правда, одну й ту саму мелодію, бо ніякої іншої не знав. Нарешті поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати через досить рівні проміжки часу. Аж ось дідусь озвався:

— Невже ви не знаєте ніякої іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?

— Не знаю, — відповів я.

— А ви не могли б розучити ще якусь? — питає він.

— Куди мені, — відказую. — Я вже пробував не