Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.

Кожного перехрестивши — обома, як і належить архиреєві, Мелхиседек почав був:

— Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…

— Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.

— Казали ж владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус.

Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.

— Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.

— Та й з богом! — востаннє перехрестив пан єпіскоп.

— Рушили! — кивнув своїм Прудивус.

— Візьми, Тимоше, й мого Ложку, — сказав Мамай і звернувся до Песика: — Га? Ложечко? Чи не так?

I Песик Ложка гавкнув.

— Він піде з вами.

— Навіщо? — здивувався Данило Пришийкобиліхвіст.

— Потаємні знає стежки. Проведе. А коли, в скрутну хвилину, потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода?

Песик Ложка знову гавкнув.

А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили. за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь.

— Щасти вам боже! — гукнула вслід Явдоха.

— Амінь! — проголосив єпіскоп. Пан Романюк лише тяжко зітхнув.

А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз.

— Прощавай, Ложко! — сказав Мамай. I стиха повторив: — Ложечко!

29

Ще було чути дзенькіт срібних острогів Прудивуса, і всі мовчки, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, — і мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе:

— Я є голодний, — сердито проголосив він.

— Бачу, — сказав єпіскоп. I чемно спитав: — Як ви опинилися в нашім городі?

Пан рейтар не відповів.

Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай:

— Звідки ж це ви такі важні прийшли?

— Ми не прийшли, а приїхали, — ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати — в певній надії, що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти.

— Чого ж ви сюди приїхали? — пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами-іноземцями. — Чого приїхали?

— Та ми й не приїхали, — знову заперечив полонений рейтар. — Нас привезено. Ми на службі.

— За скільки дукатів? — дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпіскоп.

— Не дукатів, а талярів, — незворушно відказав полонений.

— А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь?

— Ми не продаємось, а наймаємось, — з лагідним докором заперечив барон. — Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії.

— Чого ж то вас чорти повсюди носять?

— Звикаєм воювати на землях усього світу.

— Дорога плата.

Та рейтар супокійно відповів:

— Буде ще дорожча.

— А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? — спитав пан сотник.

— Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити.

— Навіщо ж вам така наука? — невгавав Михайлик.

— Щоб навчитись ходити далі.

— Куди ж це?

— До Москви.

— А ще?

— До Індії.

— А ще?

— В Китай.

— Лізете, мов сарана, — сказав пан сотник.

— А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви!

— Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпіскоп. — Це, видно, бестія — не з простих.

— Ми всі — не з простих. Ми — німці!

— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Давай-но йому борщу.

— Стривай! — і превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?

— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — Креслили, а не малювали!

— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.

— Ми не люди, — відмовив рейтар.

— Та хто ж ви?

— Я вже сказав: ми — німці.

— Амінь! — кивнув єпіскоп і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп'ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн герр, сюди. Ось ложка. Тріскай!

— Ми не тріскаємо, а споживаємо…

— Лопай, нечиста сило!

— Я вже сказав: ми не лопаєм, а годуємось, як і належить людям благородним!

— Бери ложку!

Пан барон узяв.

— Жери!

Пан барон, як і завше, ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.

— На здоров'я, — сказав Мамай. — На здоров'я козі, що хвіст короткий!

30

Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очаманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.

— їж! — наполягав Мелхиседек.

— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне геррен!

— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.

— Це ж — якась нелюдська страва!

— Ти ж сам казав, що ви не люди!?

— Ой! Від цього й лев умре…

— А ми, гляди, живі та дужі.

— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.

— Наминай, собако! — звелів пан сотник.

— Умру-таки, майне геррен!

— Ковтай!

— Сконаю…

— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!

— Ой, пробі, майне геррен! Ой, умру!

Переймаючи німцеву поведінку. ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:

— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.

— Славні прусські рицарі дають не дуба, а богу душу!

— їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.

— Ой, умру!

— Та не вмреш, а гигнеш!

— Ой… гигну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.

— Гигнеш?

— Гигну.

— Переставишся?

— Переставлюсь.

— Здохнеш, пане?

— Ой, здохну ж!

— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи гигнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?

А владика доточив миролюбно:

— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?

— Не скажу…

— То їж!

— Не можу!

— То кажи.

— Ні! Не скажу…

— То бери ложку!

— Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…

— Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!

— Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові — розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.

— Коли ж ви маєте все це зробити?