Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

немов жаба, і лисий. За класифікацією Мей Касахари, належав до категорії В. Щоправда, над вухами стирчали жмутики волосся, але їхній чудернацький вигляд і чорнота тільки підкреслювали лисину. Його великий ніс, видно, заклало — за кожним вдихом і видихом він із шумом стискався і роздувався, немов ковальський міх. На носі сиділи окуляри з товстими скельцями в металевій оправі. Коли чоловік говорив, на певних словах його верхня губа кривилася і з-під неї визирали нерівні прокурені зуби. Такого огидного типа мені досі не доводилося зустрічати. Він не просто був з відразливою зовнішністю, але мав у собі щось слизьке, неприємне, що не можна словами описати. Щось подібне відчуваєш, коли в темряві натикаєшся рукою на велику невідому гусінь. Він скоріше здавався частиною давно забутого кошмарного сну, ніж реальною людиною.

— Вибачте, можна закурити? — спитав він. — Я довго терпів, але сидіти й чекати без жодної сигарети — це справжня мука. Хоча визнаю, що куріння — погана звичка.

Я не знаходився, що відповісти, а тому мовчки кивнув. Чоловік із дивною зовнішністю добув з піджака пачку «Реасе» без фільтра, витягнув сигарету й, голосно чиркнувши сірником, закурив. Узявши під ногами банку з-під котячих консервів, кинув у неї сірника. Видно, звик використовувати таку банку замість попільнички. Зводячи кущасті брови в одну лінію, він смачно затягнувся і від задоволення аж забурмотів. За кожним його пихканням кінчик його сигарети спалахував яскраво-червоним вогником, неначе вуглина. Я відчинив скляні двері на веранду, аби впустити свіжого повітря. Надворі сіялася мжичка, нечутна й невидима. Я відчув її по запаху.

Усе на ньому — брунатний костюм, біла сорочка, блідо-червона краватка — мало дешевий, геть зношений вигляд. Своїм забарвленням костюм скидався на стару тарадайку, нашвидкуруч перефарбовану автолюбителем. Піджак і штани — з глибокими, як долини на аерофотознімку, складками, — здавалось, не піддавалися оновленню. Біла сорочка пожовкла, один ґудзик на грудях ледве тримався на одній нитці. Крім того, сорочка була замала для нього на один-два розміри, верхній ґудзик, видно, давно відірвався, а комір недбало загнувся. Краватку з дивним візерунком, схожим на погано сформовану ектоплазму, здавалось, зав’язали дуже давно — ще в часи гурту братів Осмонд. Будь-кому з першого погляду було ясно, що цей чоловік майже не приділяє жодної уваги одягу. Та оскільки для виходу між люди треба було щось одягати, то хоч-не-хоч він дотримувався цього правила, хоча, здається, ставився до нього вороже. Можливо, чоловік мав намір носити свій одяг щодня доти, доки він не перетвориться на ньому в дрантя. Так само, як селянин у горах їздить на своєму віслюкові з ранку до вечора, поки той під ним не здохне.

Засмоктавши в легені потрібну дозу нікотину, чоловік полегшено зітхнув, якось дивно посміхнувся і знову заговорив:

— Ой, та я забув відрекомендуватися. Вибачте, вибачте. Мене звати Усікава. Два ієрогліфи: «усі», тобто «бик», і «кава», тобто «ріка». Легко запам’ятовується, правда? Усі знайомі кличуть Усі: «Гей, Усі!» І от дивна штука: коли мене так називають, мені щораз більше здається, що я справді бик. Як бачу де-небудь бика, навіть приязнь до нього відчуваю. Дивна річ — прізвище. А як вам здається, Окада-сан? От у вас воно що треба — «пагорб» і «поле». Я іноді думаю: от би мені таке нормальне прізвище! Та, на жаль, ніхто сам прізвища не вибирає. Як народився Усікавою, так на все життя — хочеш чи не хочеш — Усікавою й залишишся. Від початкової школи й досі всі мене кличуть: «Усі! Усі!..» І нічого тут не вдієш. Якщо в людини прізвище Усікава, то всі його так і називають, правда? Кажуть, що прізвище часто свідчить про характер, а може, навпаки — характер щораз більше змінюється відповідно до прізвища. В усякому разі моє прізвище Усікава. Але можете називати мене Усі, я не проти.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і повернувся з пляшкою пива. Усікаві нічого не запропонував. Бо я його додому не запрошував. Я мовчки пив пиво, а Усікава також мовчав і глибоко затягувався сигаретою. Я не сів на стілець навпроти нього, а стояв, притулившись спиною до стовпа, й поглядав на нього згори вниз. Нарешті він загасив недокурок у банці з-під котячої їжі й підвів на мене очі.

— Окада-сан, ви, напевне, запитуєте себе, як це я відімкнув двері й опинився в цьому домі, чи не так? Мовляв, що за диво, адже ви замкнули двері, коли виходили з дому. Двері справді були замкнені. Але я маю ключ. Справжній ключ. Ось він. Подивіться.

Усікава запхав руку в кишеню піджака й, витягнувши ключ, що висів на ремінці, показав його мені. Здається, ключ таки справді від нашого дому. Однак мою увагу привернув не ключ, а ремінець. Такий, як у Куміко. Простий, із зеленої шкіри, з металевим кільцем, що по-особливому розкривалося.

— Справжній ключ. Як самі бачите. І ремінець — вашої дружини. Щоб не було жодних непорозумінь, я кажу: його дала мені ваша дружина, Куміко. Я його не вкрав і не відібрав.

— Де зараз Куміко? — спитав я не своїм голосом.

Усікава зняв окуляри, глянув на них, ніби перевіряв, чи не запітніли, й знову начепив на носа.

— Я добре знаю, де вона. Бо, правду кажучи, я за нею приглядаю.

— Приглядаєте?

— Так, але не в такому розумінні, як ви подумали. Будьте спокійні, — сказав Усікава, засміявшись. При цьому його обличчя скособочилося, окуляри з’їхали вбік. — Не дивіться на мене так підозріло. Я тільки де в чому допомагаю Куміко-сан. Така моя робота. Як у хлопця на побігеньках. Старший, куди пошлють. Бо ваша дружина надвір не може виходити.

— Не може виходити? — знову, як папуга, повторив я за ним.

Зробивши паузу, він облизав губи.

— Нічого страшного, якщо ви не знаєте, але я не скажу вам, вона не може виходити чи не хоче. Ви, можливо, хочете знати, але, будь ласка, мене не питайте. Подробиць я не знаю. Зрештою, вам нема чого турбуватися. Силоміць її ніхто не тримає. Це ж не кіно й не роман. Такого в дійсності не буває.

Я обережно поставив пляшку з пивом на підлогу.

— До речі, що привело вас сюди?

Усікава кілька разів ляснув долонями по колінах і рішуче кивнув головою.

— Ой, справді, я вам цього ще не сказав. От забудько! Поки відрекомендовувався, з голови випало. Маю здавна одну слабість: зайвого наговорю, а про головне забуваю. Тому часто даю маху. Я забув вам сказати, що працюю на старшого брата Куміко-сан. Звати мене Усікава… а втім,