Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

твердо і виразно встановити погляд на те, що таке є писательський гонорар — чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Коли се плата, то нема чого вимагати «свідоцтва про убожество» від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші, призначені на гонорари (я, наприклад, ніколи того не роблю, коли виплачую своїй кухарці її гроші). Коли ж се жебрані хавтурки, то нема за що роздавати хвалебні епітети і компліменти жебракам-авторам, а навпаки, «надо их хорошенько носом-то натолочь, что они, мол, и сами того не стоят, что им дарят», тоді вже так всякий і буде розуміти, що гонорари його залежать не від роботи чи заслуги, а просто від ласки і настрою того, хто дає милостиню. Я розумію, що фонди наших органів не вистачать на колосальні гонорари, встановлені, наприклад, в російській пресі, розумію, що бувають моменти, коли навіть поденний зарібник жертвує свою плату на якесь громадське діло, але ж повинен бути і в нас якийсь лад і якась виразна етика в сій справі…» [12, 442].

156

«…Попрошу тебе переслати мого листа до Паші <…> пробую, чи не віддасть він мені тії 200 p., що 5 літ тому взяв, а то ще „забуде навіки“, так, як Стешенко. От стягаю свої фінанси докупи. „Стяжательница“…» [12,365]- через два роки, уже в передсмертному листі за 3.07.1913, повторюється те саме прохання: «може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він має постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю» [12, 470], — натомість «про довг Мані Биковської мені <…>, то даремне, бо я рішуче не хочу з неї правити, навпаки, жалую, що сама їй не можу помогти» [12, 407]: фамільна філантропічна настанова залишалася невиводною навіть на порозі смерти.

157

Донцов Дм. Поетка українського Рісорджіменту (Леся Українка) // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики. — Кн.1. — К.: Вид-во «Рось», 1994. — С. 183.

158

Эккерман И. П. Разговоры с Гете… — С. 636.

159

Про використання Лесею Українкою стилістичних прийомів античної драми, зокрема гномів («гномами <…> ми звемо кінцеві сентенції, що замикають цілі промови в одній стислій та ефектній формулі, остаточні акорди реплік, якими обмінюються дійові особи») див. у М. Зерова (Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. — С. 405).

160

Див. про це: Pittman, Frank, III, М. D. Man Enough: Fathers, Sons, and the Search for Masculinity. — New York: G. P. Putnam's Sons, 1993.

161

Зі спогадів очевидців видно, що попервах в її ужитку були й інші ролі, принаймні починався цей «дивний роман», — коли «Квіточка» подався слідом за нею на Буковину втішати її в жалобі по Мержинському, — таки незаперечно з гри в Пажа й Королеву (пригадаймо «королівну» з однойменної балади!): «…Стала наша Леся над кручею, он там, над урвищем, та й жартом каже до Квітки <…>: «А хто мене любить, той звідси вниз сягне…» І стрибнув був пан Квітка — ледве встиг мій чоловік його за руку вхопити…» (Цит. за: Ільченко О. Сліди на серці // Спогади про Лесю Українку. — С. 170). За таким «вампічним» жестом коли не професійної «розбивачки сердець», то принаймні явно жінки, звичної до чоловічого поклоніння (все-таки з Лесі Українки могла бути не тільки Долорес, а й Донна Анна!), криється, ймовірно, і потреба психологічної реабілітації після стресу, своєрідного «розминання» затерплих, було, «душевних м'язів» (видно, що до панни Лариси повертається її звичний, за Л. Толстим кажучи, «надлишок життя», одним із проявів якого є у жінки кокетство), але також і початок правдивої еротичної гри — вірний «Квіточка» нарешті потрапив у поле зору своєї Королеви. Між іншим, це перша, донесена до нас спроба письменниці розіграти — наразі ще таки «з себе», на підручному життєвому матеріалі, — той ключовий міфологічний мотив Принцеси на горі, який потім не відпускатиме її роками, на різні лади проявляючись у творчості — від «Осінньої казки» до «Камінного господаря».

162

Про К. Квітку (в сталінські часи — професора Московської консерваторії) як батька-засновника етномузикології не лише української, але й російської, азербайджанської, вірменської та ін. народів тодішнього СРСР див.: Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. — К.: Наук, думка, 1978; Памяти К. Квитки. 1880—1953. — Сб. статей. — Москва: Сов. композитор, 1983.

163

Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land: The Place of The Woman Writer in the Twentieth Century. — Vol. 1: The War of Words. — P. 130.

164

Інша справа, що в суспільствах, де єдиною можливою кар'єрою для жінки був шлюб, безліч «потенційних мисткинь» віками виконували ролі «муз-натхненниць» (не раз не маючи до того ні хисту, ні покликання!) вимушено, за браком іншої точки прикладання своїм здібностям. Звісно, прикро усвідомлювати, що ми ніколи не дізнаємося, приміром, яким був масштаб незаперечно засвідченого сучасниками малярського обдарування Катерини Шевченко-Красицької (не тільки сестри поета, а й бабусі художника Ф. Красицького) або музичного — Анни Моцарт, і чи не перевершили б вони, бува, своїх славетних братів, якби мали однакові з ними шанси на професійну самореалізацію. Либонь, саме з цього відчуття історичної несправедливости й жалю за змарнованим огромом безіменних жіночих талантів і походить поширена в сучасній феміністичній культурології тенденція вбачати в «музі» «несамостійну», ущемлену в правах авторку — «приховану письменницю», за висловом американської дослідниці Ал. Джонсон (Johnson, Alexandra. The Hidden Writer: Diaries and The Creative Life. — New York: Doubleday, 1997). Але якщо часто вживана тут на арґумент Соф'я Толстая — «муза», помічниця й пряма співавторка (принаймні «Війни і миру», зародком якого стало її оповідання «Наташа», подароване нареченому перед весіллям; ширше про їхню з Л. Толстим співпрацю над цим романом див.: A. Johnson. Op. cit. — P. 53—85) — в остаточному висліді вважала своє життя поразкою, то це ще не привід ототожнювати з поразкою саму накинуту їй суспільством життєву роль: поразка не в ролі як такій, а власне в тому, що ця роль накинута, а не обрана.

165

Fromm, Erich. The Art of Loving. — P. 89.

166

Ibid. — P. 89.

167

Тут до речі нагадати, що й мистецький хист Лесі Українки був, як то притаманно великим митцям, по-ренесансному «синкретичним» — включав у себе, крім словесного дару, здібності до музики, співу, пластики, малярства, декору, ба