Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Дакота лишився вгорі, де стало зовсім тихо й пусто, і звідти прислухався до погоні. Може, було б доцільніше побігти вниз по схилу разом з юрбою своїх переслідувачів і там, у долині, зникнути з їхніх очей? Але ноги зробилися млявими, як обвисла шкура бізона, і обриси вершини зливались в очах. Пов'язка наполовину зсунулася з голови, і з рани знову почала текти кров. Він сів, поправляючи ликовий бинт. Чи ж він тепер тут сам? Чи усі побігли вниз у долину? Справді всі?

Всі, крім одного. Вождь раптом помітив у темряві якусь тінь. Він не міг сказати, чи вона виросла з землі, чи прийшла десь збоку. Це змусило його знову напружити увагу, і він став здивовано і разом з тим недоброзичливо розглядати тінь. Постать чужака була худа й висока. Це був юнак, простоволосий і голий до пояса; в руці він тримав рушницю. Заплетене волосся звисало аж на спину.

Здавалось, він не звертав уваги на Токай-іхто, а лише пильно стежив за своїми супутниками. Тупіт ніг тих, що поспішали в долину, тепер майже затих і злився з рівномірним шумом ріки. Вождь помітив, що молодий воїн обернувся і глянув на нього. Токай-іхто відповів мовчазним поглядом і чекав, що той робитиме далі.

Молодий воїн заговорив.

— Вони всі дурні, — сказав він приємним голосом. — Один лише я пізнав тебе і хочу битися з тобою, щоб причепити твій скальп до свого пояса. Ти — Токай-іхто. Твій ніж виказав тебе.

— Ну що ж, — відповів вождь так само спокійно. — Спробуй напасти на мене. Але коли я переможу, тоді ти повинен будеш оженитися на дівчині на ім'я Медова Квітка.

— О! — вражено сказав молодий воїн. — Моє ім'я Шудегатша, я з племені понка, і я не бажаю женитися на твоїй дочці. Я хочу лише мати твій скальп, вождь дакотів!

— Ти можеш зняти його, Шудегатша. Він знаходиться на моїй голові і досить міцно приріс до неї. Ти надріжеш і потім здереш його.

— Авжеж! — роздратовано вигукнув молодий індієць. — Я так і зроблю! Чого ти глузуєш з мене? Ти гадаєш, лезо мого томагавка затупилось?

— Ні, я цього не думаю. Сокира твоя гостра, і міркуєш ти розумно. Тепер ти дістанеш скальп Токай-іхто. Токай-іхто поранений і, мабуть, не має вже сили боротись. Спробуй. Якщо ти знімеш мій скальп, вони дадуть тобі двісті доларів, і ти матимеш змогу поїхати у Вашінгтон, один лише ти, тому що твої білі й червоношкірі брати повтікали геть. Ти недаремно зробиш такий сміливий вчинок, Шудегатша, тобі добре заплатять, синові понки, так само, як тому зрадникові, що вбив Понтіака.

Молодий воїн зневажливо свиснув.

— Я не поїду у Вашінгтон, Токай-іхто, сину Маттотаупи, і мені не потрібні двісті доларів. Я не біла людина, що має борги у хутряній компанії і хоче їх заплатити твоїм волоссям. Я також і не червоношкірий, який п'є таємничу воду і потребує грошей для цього. Я зніму скальп з Токай-іхто, аби прославити своє ім'я у своїх таборах. Твої батьки вбивали моїх батьків. Ви, дакоти, переслідували нас, доки були сильними, як вовки дичину.

— Люди з племені понка вдирались в наші мисливські угіддя, ти знаєш це, Шудегатша!

— Хуг, я знаю це. Стада бізонів покинули наші прерії багато літ і зим тому, і наші жінки й діти голодували. Ми змушені були шукати бізонів на ваших мисливських угіддях.

— А хто ж примусив воїнів племені дакота і воїнів племені понка лише полювати на бізонів, хто забрав у нас іншу їжу — дичину в лісі і землю, на якій росте маїс?

Понка якусь мить помовчав.

— Це були білі люди, — нарешті сказав він. — Але ти хочеш виправдатися білими людьми, Токай-іхто? Ти боїшся боротися зі мною?

Токай-іхто підійшов до понки. Поранений вождь не мав сили бігти вниз до затоки, щоб утекти. Але тепер він виступив уперед. Токай-іхто був вищий від свого противника на ширину лоба. Як тільки останнє слово злетіло з уст понки, кулак вождя опустився на нього. Понка впав на землю. Токай-іхто став на нього коліньми і зв'язав його. Але не вбив.

Тим часом рушничні постріли внизу, в долині припинились. Далекий стукіт копит долинав на вершину крізь шум води. Якщо Токай-іхто не помилявся, великий кінний загін мчав галопом вздовж річки. Мисливці за скальпами побігли до своїх коней, яких заховали звечора в долині, посідали на них і помчали геть. Кого вони шукали біля річки? Ще й досі того невідомого, який стріляв у вирішальний момент і відтягнув переслідувачів од Токай-іхто на себе?

Вождь став шукати рушниці, з яких стріляв, револьвери і свій лук, але нічого не знайшов. Мисливці забрали усю його зброю.

З долини повівало вогкою прохолодою. Пораненого мучила спрага. Вода з його мішків витекла. Він залишив улоговину і поповз униз, так обережно, ніби там був ворог, що стежив за ним. Запах води все сильніше вабив його до себе, а інстинкт прискорював рухи. Коли дакота відчув вологу, рот його жадібно потягнувся до неї, і він довгими ковтками почав пити каламутну воду. В голові в нього знову запаморочилось. Рана була тяжчою, ніж він гадав.

Він протиснувся поміж верби і лишився лежати біля калюжі.

Звідси йому було видно вгору аж до вершини.

Внизу, в долині, безперервно шуміла річка.

Дакота відчув воду і мокру землю, вітер охолоджував його обличчя. Він попив ще трохи. Більше він не міг боротись з утомою. Його очі заплющились, і він заснув між вербами.

Коли до вождя знову повернулась свідомість, він відчув ясне мерехтіння. Токай-іхто примусив себе розтулити повіки і побачив, що зійшов місяць. За звичкою, дакота зразу спробував визначити, де він знаходиться. Він лежав у затінку, між «кущем і принесеним повіддю деревом; схованка, вибрана ним кілька годин тому, була непогана. Вождь поступово усвідомив,