Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

на невидимій лазі! — І Джон знову застрибав, намагаючись бути якнайдалі від прута Сусанни.

Спираючись на плече церковного сторожа і похитуючись, із церкви вийшов пастор.

— Батьку! Що трапилося? — спитала вже стривожена Сусанна. Вона любила свого батька, хоч у душі трохи досадувала на слабість йото характеру.

Пастор мовчки попрямував до будинку, вона їхала біля нього, поляскуючи коня прутом по шиї.

— Скажи ж нарешті!

— Потім, дитя моє, — безсило відповів пастор. — Мені треба… трохи опам’ятатися.

— Найкращий спосіб знати, що робиться в церкві, — ходити в церкву, — пробурмотів сторож, недружелюбно глянувши на підрізаний конячий хвіст.

Сусанна ляснула прутом і гукнула:

— Джіпсі, чортеня!

І зіскочила з коня.

Джон, справді схожий на циганчука, вибіг з кухні з ганчіркою в руці.

— Відведи коня в стайню, — наказала дівчина, розправляючи зборки амазонки.

— Ось і ви, тітонько Флоренсо! Нарешті вже я дізнаюся, в чому річ. Ви плачете, тітусю? Що з вами?

— Це з радощів, Сузі. Господь сподобив мене бачити чудо.

— Чу-удо? — з протягом сказала Сусанна. — Це стрибки Біноя — чудо?

Тітонька насупилась і навіть трохи зблідла.

— Не говори так! Бог покарає тебе! Ти ж не бачила. Бен великий святий! Він не стрибав, а піднявся в повітря. Всі бачили це. Бог зробив чудо по великій його вірі.

— Я завжди чекала від тебе чогось подібного! — зітхнувши, сказала Сусанна. — Тітонька Флоренса стає фанатичкою, і це до добра її не доведе, не раз думала я.

— Безвірниця! — з обуренням вигукнула стара дівка і одразу ж смиренно додала: — Не судіть, і не судимі будете. Нехай простить тебе і мене, грішну, господнє милосердя! — і вона пішла в будинок.

Сусанна, замислившись, стояла на доріжці палісадника. До будинку наближався натовп.

— Святий! Саніасі! Благослови мене! Доторкнися до свого сина! Дозволь доторкнутись до ніг твоїх! — чулося з натовпу.

Не доходячи кількох десятків футів до огорожі саду, селяни зупинилися — вони не наважувались наблизитися до будинку. З натовпу вийшов Бен—Аріель. Селяни провели його поклонами і, збуджено розмовляючи, пішли назад.

Схиливши голову, Аріель зайшов у садок і попрямував до веранди.

— Послухай, Біной, Бен, чи як там тебе… — зупинила Сусанна юнака.

Аріель зупинився.

— Що ти таке утнув у церкві?

— Бабу… пастор містер Кінгслі сказав, що коли сильно вірити, то для людини немає нічого неможливого. Така сила християнського бога. Я з вірою звернувся до господа, щоб він допоміг мені піднятися над підлогою, і бог почув мене. От і все.

— І підняв тебе сам бог? Під пахви чи за волосся?

Аріель мовчав. Замовкла й Сусанна, посміхнулася і, роздувши ніздрі, майже крикнула:

— Дурниця! Не вірю! Ну, покажи мені цей фокус, коли не хочеш, щоб я назвала тебе брехуном!

Аріель здригнувся, глянув на хвіртку, на клумби гвоздиків і легко ступив на голівку квітки, причому квітка навіть не пригнулася. Так по голівках гвоздиків він перейшов клумбу і зупинився на доріжці, скромно поглянувши на Сусанну.

— Забавний фокус, — сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. — Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.

— Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, — покірливо відповів Аріель.

— Так… чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?

— Бог укаже мені шлях.

Сусанна тупнула ногою.

— Терпіти не можу святенництва! — вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: — Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.

— Можливо, я так і зроблю, — відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.

«Спритний шахрай!» замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
ЗАГАЛЬНЕ ХВИЛЮВАННЯ

Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі «похідні» стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.

Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.

Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? «Є бог!» згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.

А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.

Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає