Читати книгу - "Сонячний Птах"

списа з вогню й припалив судини на обрубкові руки, з яких струменіла кров, огорнувши їх смердючим димом. Потім обрубав ремені, які досі тримали Тимона.

– Іди, – сказав він. – Тепер ти маєш довіритися річці. Незабаром прийдуть мої люди й обшукають острів.

Тимон підповз до берега й на краю води озирнувся назад на Гая. Його величезне чорне тіло було вкрите шрамами й незагоєними ранами, а очі палахкотіли жахливим вогнем.

Він повільно занурився у воду, притискаючи свіжий обрубок руки до грудей. Течія підхопила його, і його голова перетворилася на одну з плям на поверхні широкої річки, аж поки течія не винесла його за поворот біля фортеці. Гай дивився на нього, поки він перебував у полі його зору, потім нахилився, підняв відтяту руку із землі й укинув її у вогонь, наваливши туди сухого плавучого хмизу.

Бекмор наказав викопати ями для спалювання трупів на березі річки, й він та Гай пройшли понад рядами загиблих воїнів, що лежали на своєму останньому дерев’яному ложі. Це була церемонія прощання, Гай замовк і подивився на старого Маґона. У смерті командир гарнізону набув гідності, якої йому бракувало в житті.

– Чи солодкий смак слави тепер для тебе, Маґоне? – лагідно запитав Гай, і здалося, що Маґон усміхнувся у своєму сні.

Гай проспівав славу Ваалу, а потім сам розпалив похоронний вогонь.

Таніт не вийшла на мури привітати його, коли вони повернулися до фортеці, але Гай знайшов її в кімнаті. Вона плакала, її обличчя зблідло, під очима залягли темно-сині плями.

– Я боялася за тебе, мій володарю. Серце палахкотіло в мені, але я не плакала. Я мужньо витримала все те, що тут діялося. Попри весь його жах. Лише тоді, коли мені сказали, що ти в безпеці, я заплакала. Хіба я поводилася не по-дурному?

Пригортаючи її до себе, Гай запитав:

– Чи все відбувалося так, як співають поети? Чи ти бачила щось славне та героїчне?

– Це було жахливо, – прошепотіла Таніт. – Я ніколи не уявляла собі, що може існувати такий жах. Це було огидно, мій володарю, так огидно, що я перестала вірити в красу. – Вона замовкла, а тоді сказала, знову пригадавши те, що бачила на власні очі: – Ви, поети, ніколи не співаєте про кров, про те, як кричать і стогнуть поранені, й усе таке.

– Ні, – погодився Гай. – Ми про таке не співаємо.

Уночі Гай прокинувся й побачив, що Таніт сидить біля нього на кушетці. Гніт у нічній лампі був прикручений низько, і її очі здавалися темними озерами на обличчі.

– Що тебе турбує? – запитав Гай, і вона мовчала кілька секунд, перш ніж йому відповісти.

– Святий отче, ти такий лагідний, такий добрий. Як ти міг робити все те, що було зроблено сьогодні?

Гай замислився на хвилину, перш ніж відповісти.

– Це був мій обов’язок, – пояснив він нарешті.

– Обов’язок повбивати тих нещасливців? – недовірливо запитала Таніт.

– Закон вимагає карати смертю повсталих рабів.

– У такому разі закон помиляється, – із палкою переконаністю заявила Таніт.

– Ні. – Гай похитав головою. – Закон ніколи не помиляється.

– Помиляється! – Таніт знову була близька до сліз. – Помиляється!

– Тільки закон оберігає нас від порожнечі, Таніт. Підкоряйся законові та богам, і тобі немає чого боятися.

– Закони треба змінити.

– Он як! – усміхнувся Гай. – Зміни їх, якщо тобі так хочеться, але, поки вони не змінені, підкоряйся їм.

Удосвіта наступного дня Ланнон Гіканус прибув до Сета. Він привів із собою два повні легіони, розгорнуті в бойовий порядок, і п’ятдесят бойових слонів.

– Боюся, я був надто жадібним, величносте, – сказав йому Гай, зустрівши його перед брамою. – Я не залишив вам жодного ворога.

Ланнон зареготав, гучно й весело, обняв Гая, а тоді обернувся до свого штабу, ще тримаючи руку на плечах Гая.

– Хто мене запевняв, що Бен-Амон не битиметься?

Того вечора, поки він був тверезий, Гай заспівав баладу, яку склав на пам’ять про битву на Кривавій річці, й Ланнон заплакав, слухаючи її, а коли балада закінчилася, то викрикнув, звертаючись до свого штабу:

– Три тисячі проти тридцятьох тисяч – для нас завжди буде ганьбою знати, що ми не билися разом із Гаєм Бен-Амоном того дня під Сетом.

Ланнон підвівся на ноги.

– Я рекомендую вам нового головнокомандувача всіх легіонів Опета. Рекомендую вам Гая Бен-Амона, Сокирника богів.

А тоді цар і верховний жрець напилися до втрати пам’яті.

Ґондвені був одним із двохсот племінних вождів народу венді, його територія межувала з глибокою ущелиною Кал, землею вигнанців. Цей товстий успішний чоловік був дуже обачним, а тому регулярно залишав невеличкі пакунки з сіллю і м’ясом у сховку в горах, де вигнанці забирали їх. А що він був чоловік обачний, то також давав притулок і їжу самотнім подорожнім, які прямували в гори або поверталися з них, і коли вони покидали його місто, то пам’ять про їхнє перебування відходила разом із ними.

Одного вечора високий і худий незнайомець сидів біля його вогнища і їв його харч та пив його пиво. Ґондвені відчув силу та цілеспрямованість за незворушним, змережаним шрамами обличчям із пронизливими жовтими очима. Він відчув дивну спорідненість із цим чоловіком і розмовляв більше, аніж мав звичай. Хоч незнайомець і розмовляв мовою венді, він, схоже, нічого не знав про політику й справи племені, не знав навіть, як звуть верховного царя, який прийшов на зміну Манатассі, коли того захопили білі дияволи, що живуть за річкою.

– Із шістьох братів Манатассі п’ятеро померли швидкою й таємничою смертю, випивши пива, яке їм приготував середульший брат Кані. Лише Кані вижив після того бенкету.

І Ґондвені захихотів, кивнув головою і з виглядом знавця підморгнув незнайомцеві.

– Він тепер наш цар, Великий Чорний Бик, Небесний Грім, збирач податків і великий розпусник венді з п’ятьма сотнями дружин і півсотнею хлопчиків.

Ґондвені сердито сплюнув у вогонь, а тоді приклався до глека з пивом, перш ніж передати його незнайомцеві. Коли той узяв глека, Ґондвені побачив, що правої руки в нього немає, і він підтримує глек куксою.

– А радники Манатассі, його воєначальники, його побратими? – запитав незнайомець. – Де вони тепер?

– Більшість у черевах стерв’ятників. – І Ґондвені красномовно черкнув пальцем по горлу.

– Більшість із них?

– Деякі переметнулися до Кані та їдять його хліб та сіль, інші розгорнули свої крила й полетіли. – Ґондвені показав на гори, які здавалися зубами давньої акули на тлі місячного неба. – Деякі є моїми сусідами, вождями вигнанців, які нікому не платять податків і чекають у горах вони самі не знають чого.

– Хто вони?

– Зингала.

– Зингала,