Читати книгу - "Україна — не Росія"

міжнародних договорах. Напевно, майже кожна країна була б не проти виправити свої кордони. І, само собою, вона готова надати гору документів, що доводять її право зробити це. Але зацікавлені країни-сусіди завжди виставлять гору контрдокументів, і нічим добрим справа скінчитися не може. Україна залишиться такою, якою вона була на момент здобуття незалежності, не більше — але і не менше. Ми вже не кредитори, зате і не боржники.

Але, можливо, Україна має історичні борги перед Росією (або перед кимось ще) по якихось інших статтях? Скажімо, відомо, що в боях за звільнення української землі поклали голови й одержали поранення 3,5 мільйона воїнів Червоної Армії і зрозуміло, що більшість з них були росіяни. Я схиляю голову перед пам’яттю всіх полеглих, Україна ніколи не забуде цих велетенських жертв.

СРСР зазнав колосальних втрат у Великій Вітчизняній війні, і розподілилися ці втрати між республіками Союзу нерівномірно. Таджикістан чи Вірменія, наприклад, зазнали людських втрат, але їхня земля, слава Боїу, не ставала в роки війни полем боїв. Інша справа Україна. Вона, як і ще шість республік, була окупована повністю. Україна разом з Білорусією стали головними жертвами Великої Вітчизняної війни. Підраховано, що усього під фашистську окупацію, хоча б на короткий час, потрапило приблизно 75 мільйонів жителів СРСР, з них майже 40 млн — в Україні, 9 млн — у Білорусії, 6 млн — у Прибалтиці, 2,7 млн — у Молдавії, 0,5 млн — у Карело-Фінській РСР, 17 млн (15,6% населення) — у РРФСР.

Із загальної втрати цивільного населення СРСР від тяжких умов окупації на долю України припало більше половини (1,5 мільйона осіб). Те ж саме відноситься і до прямих жертв окупаційного режиму (2,5 мільйона осіб). Нарешті, з України більше всього погнали до Німеччини молоді (за деякими підрахунками, до 3 мільйонів осіб). Війна двічі прокотилася по Україні — спершу з заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Було зруйновано біля половини її житлового фонду, знищені електростанції (зокрема, окупанти підірвали греблю Дніпрогесу), металургійні, машинобудівні і цукрові заводи, затоплені шахти, поголів’я худоби скоротилося в кілька разів. До того ж деякі свої підприємства Україна втратила тому, що вони були евакуйовані в 1941 році на схід і залишилися на нових місцях.

Україна в роки Великої Вітчизняної війни дала Червоній армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного десятого. В Україні на 22 червня 1941 року було неповних 42 мільйона населення, виходить, ми виставили кожного шостого. Але навіть ця пропорція потребує уточнення. Західні області були окуповані так швидко, що мобілізація в них проведена не була. З урахуванням цієї обставини історики говорять, що під рушницю в нас був покликаний кожен п’ятий. І це без партизанів.

У травні 2000 року, коли ми святкували 55 річницю Перемоги, учасники урочистого засідання в Національному палаці «Україна» змогли побачити Прапор Перемоги. Він був доставлений з Москви до Києва за домовленістю між президентами України і Росії і внесений до зали як символ нашої спільної і нероздільної перемоги. У мене в цей момент на очах навернулися сльози. Приблизно три мільйона з тих семи, котрих Україна дала в роки війни Червоній армії, не повернулися додому. Серед них був мій батько. Він воював під Новгородом і похований на березі ріки Мста — на стародавньому шляху наших предків з варяг у хазари. Хто порахує могили таких, як він, від Москви до Берліна? Я не даремно кажу «приблизно три мільйона людей» — назвати точну цифру дотепер не може ніхто. Кількість сиріт, що залишилися в Україні в результаті війни, дорівнює населенню середньої європейської країни.

Я вже не раз повертався в цій книзі до того, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Одного цього фактора цілком достатньо, щоб визнати: Росія — наша боржниця. Не в якомусь юридичному сенсі, але в моральному. Зрештою, це те, що прив’язує нас один до одного, а не роз’єднує. І все-таки це борг, нікуди не дінешся. Мені здається, усвідомлення цього боргу не містить в собі нічого образливого для Росії. Визнання цього боргу, навпаки, підніме Росію. Справедливість і великодушність ніколи і нікого не принизили.

Уже після війни українці переселялися до Калінінградської і Мурманської областей, на Сахалін і Камчатку, у Кузбас і на Далеку Північ, брали участь в освоєнні російських (поряд з казахськими) цілинних земель, в освоєнні і розробці тюменських нафтогазових родовищ, будівництві БАМа і грандіозних сибірських електростанцій. Всесоюзний перепис населення 1989 року показав, що частка українців у населенні Чукотки дорівнює 16,8%, Ямало-Ненецького округу — 17,2%, Магаданської області — 15,4%. Для кожного, хто в курсі української проблематики, ці цифри дуже зрозумілі. За ними — люди, що переселилися по оргнабору на будівництва і підприємства в 50 — 80-і роки, спокушені колись легендою про «довгий карбованець», та так і осіли в цих мало схожих на Україну місцях. Коли б ці люди потрапили туди в більш ранні часи, вони б уже «перетворилися» на росіян, як ми бачимо це на прикладі Краснодарського краю, де той же перепис виявив всього 3,9% українців.

Аж до 1991 року Україна підживлювала весь СРСР у своїй знаменитій якості «кадрового резерву». Головним чином, це було підживлення Росії. Йшов, звичайно, і обмін — частково керований, частково стихійний обмін випускниками вузів, але завжди не на нашу користь. Про випускників же шкіл і розмови нема. Прикро велика частина нашої молоді десятиліття за десятиліттям вступала до російських вузів, але по їх закінченні двоє з трьох не поверталися додому. Ми продовжуємо підживлювати Росію навіть сьогодні: там працюють десятки тисяч громадян незалежної України, головним чином будівельників, туди нерідко продовжують їхати наші випускники.

Починаючи з 1991 року загальносоюзний тягар Чорнобиля, а це мільярди доларів, був цілком перекладений на Україну.

Питання про те, чи залишилися за Україною якісь «історичні борги», на цьому можна було б і закрити. Для повноти картини згадаю лише про безумовні зустрічні заборгованості.

Ми погодилися на «нульовий варіант» практично по всіх статтях. Ми смиренно порахували, що така наша плата за мирну і безкровну незалежність. Лише в деяких пунктах, де «нульовий варіант» означає «нуль» тільки для України, ми намагаємося знайти більш гнучке і справедливе рішення. Зокрема, у питанні про закордонну власність колишнього СРСР. Часи середньовічного майорату, коли старший син успадковував все, минули. До того ж, не існувало старшого і молодшого синів. Це був просто поетичний образ —