Читати книгу - "Сонячна машина"

тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, — шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку — мокрi, пообгризуванi кiстяки — iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.

Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.

Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.

Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.

Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви — i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.

— Вам кого треба?1

— Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?

— Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не спить iще.

Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз головою пуделя знову засуває ломом дверi.

Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки. Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс — невiдомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв — то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!

Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:

— Макс Штор! Тут?

Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всi — i Рудольф, i Макс, i купа тiл — отямлюються Вони тiльки перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.

Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все — свої. Колишнi iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку: доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле. Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi тюрем — i всi «злочинцi» спокiйнiсiнько розiйшлися собi по домiвкх. Але помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди, i вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей — колишнiй капiталiст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзикiв, пан Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це — колишнi артисти оперового радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на весь свiт. Тепер пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху разом iз Iнараком. Ще є двоє пожильцiв цього дому, але вони поїхали з возиком по свiжу траву для комуни — сьогоднi їхня черга.

Рудольф уклоняється комунi, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс i б'є по жовтiй, надзвичайно блискучiй, як вишлiфувати, лисинi пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапає в обiйми Рудi й крутить ним по залi. Труда сердито ловить його за руки й благає всiх спинити «скаженого».

— У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу! Чуєте: нога! В Рудi нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!

— Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди, голубчику, сюди.

Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а самi всi лягають круг нього на килимi.

— Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку. Де, як, коли — все-все. Тiле, ви матимете кару на пiдставi другого параграфа конституцiї. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевiльнi. Ми це так iз радостi, а звичайно буваємо трохи тихiшi. Ну, починай!

Рудi замiшано загрiбає волосся й оглядає поверненi до нього вгору смiхотливi, привiтнi, чекаючi обличчя. Та йому, власне, нема чого розповiдати. От у них є далеко бiльше.

— Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!

— Та й у нас теж нема чого.

— Наше розповiдання теж коротке буде!

— Тихо, панове! Ну, Рудi!

Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що зламав — тiльки ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.

— О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, — всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:

— Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?

Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.

— Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер