Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 143 144 145 ... 148
Перейти на сторінку:

Упосліджений нещадною історією народ, який перебувався у зовсім іншій клітці. «На нашій, не своїй землі». Без своєї аристократії і без свого горожанства. Без своєї державності, теж сконфіскованої тією історією.

Слід віддати належне цій літературі: вона, зрештою, сама стала для своєї країни і її аристократією, і її горожанством, і її державністю. І взагалі всім тим, що має облаштувати тому чи тому народові бодай ту чи ту гуманістичну норму в його існуванні.

Підрадянська епоха (епоха давньогрецькою означає — «зупинка»), дебютуючи, так багато обіцяла, а по тому ще більше зробила — для руйнації і тих норм, і взагалі будь-якої людяності. Отож вона витворила чисельно-кількісно чи не колосальну суму ерзац-літератури, яка не тільки не осмислювала довколишню дійсність — вона її безнастанно фальсифікувала. У всіх жанрах свого догмату, своїх імітацій-підробок, нескінченних своїх «обманок».

Напевне, змістовна розмова про ту беззмістовність тоталітарної бібліотеки історично ще десь попереду. І, може, не мав рації письменник Юрій Щербак, у чадному розпалі «застою» кинувши таку скептичну репліку: та що залишиться від нас усіх? Лише кільканадцять діамантів Григіра Тютюнника у цій грязюці…

Ну, напевно, щось там усе ж таки залишилося. Йдеться, однак, знову про інше. Про справді втрачений у тій беззмістовності колишній український потяг до творення національного універсального, узагальнюючого письма — довкола всієї національної долі.

Письма, яке художньо мало зафіксувати весь огром цієї долі.

Трилогія Щербака — то, отже, ніби тисячосторінкова літературна лабораторія, налаштована на те творення. На свого роду жанрову компенсацію майже ста років відсутності в уярмленій національній літературі переконливо узагальненого ландшафту самої української присутності — у світовому часі й просторі. У всьому їхньому контексті від полюса до полюса, — в амплітуді того історичного часу, який ми називаємо «новим» або ще й «новітнім».

І от — літературний продукт тієї лабораторії. Що його ні з чим у національній літературі-ХХ не порівняти. Може, тільки з Винниченковою, суто експериментальною «Сонячною машиною»? З її амбітним, але лише частинно здійсненим наміром створити цілісний портрет міжвоєнної кризової Європи і подати соціальну — на жаль, до краю наївну — рецептуру виходу із тієї кризи?.. Але ж той роман — то саме експеримент, який, обережно кажучи, художньо відбувся справді лише почасти… Та ще й на промовистому тлі повної відсутності там такого злободенного тоді, у термінах епохи, «радянського експерименту» — і так драматично упокореної-зачепленої ним підрадянської України.

Взагалі, категорія фантастичного — цей головний модуль і оператор представленого тут Щербакового письма — в епоху письма тоталітарного, смертоносного «соціалістичного реалізму» якось та зникла з тутешнього літературного обрію. Залишившись принагідно в літературі тільки для підлітків.

Щось воно по тому симпатично раптом засвітилося у «відлиговій» фантастиці Олеся Бердника з його «зоряними корсарами», які напередодні своїх зоряних мандрів характерно-загадково йдуть на поклін до пам’ятників Франку і Лесі Українці. І так само характерно наштовхуються у тих мандрах на тиранію там загадкових «галактичних диктаторів». А на Землі — ще й безжальні «надлюди» з «залізними серцями»…

Не дивно, отже, що цей симпатичний «фантастичний» шанс українського підрадянського письменства чи не одразу був безжально ліквідований режимом.

Несумісність і неспівмірність такої і всієї іншої фантастики з «реалізмом», який самоназвався «соціалістичним»… Адже він мав власну, суто «прикладну» систему «фантастичного», про яку найкраще сказав один його критик-жартівник: «…у Гофмана „ввійшов чорт“. Реалізм! У колгоспному ж романі доярка-стаханівка перевиконала план. Фантастика!» (Юрій Олеша).

Цей екскурс в українську літературну ретроспективу часів і її звершень, і її поразок має нагадати читачеві, що автор трилогії-фантазії, з одного боку, своєрідно продовжив по тому забуту інтуїцію новоукраїнської класики, яка опікувалася передовсім цілісною, «соборною» панорамою народного життя — та ще й з виховно-педагогічною метою.

А з другого, в ситуації цілковитої літературної самотності, такої характерної для цього письменника, він вочевидь не мав і в «досуверенний», і в «суверенний» наш час якихось у тому і цьому часі зразків, прецедентів до прози, ним здійсненої.

Здійсненої у режимі очевидного літературного самостійництва. Що, зрозуміло, повищує значення трилогії не лише як літературного, а й громадянського жесту: для загального добра, пам’ятаємо, особливо важливий індивідуальний, особистісний до нього внесок.

Словом, своєю трилогією Щербак поновив те, що було незворушним правилом української літературної стратегії давніх героїчних її часів: фундаментальне суспільно-корисне народознавство чи краєзнавство, чи невичерпна оповідь і про фатум свого народу, і про його боротьбу з цим фатумом.

Дивно, але ця трилогія, така «модерна» і навіть «постмодерна» за своєю поетикою і взагалі естетикою, якось органічно постає на тій національній книжковій полиці, що на ній золотими своїми корінцями почережно то тьмяніє, то відблискує українська хрестоматія-ХІХ. Тодішній епос національної енергії, на диво цілісний її і романний, і новелістичний пейзаж.

Відповідно, трилогія, аж перевантажена «національними змістами», семантикою і нової, новітньої, і десь ще гіпотетично-вітчизняної історії, історії гаданої-прийдешньої — ця трилогія справді компенсує недавню наративну порожнечу упокоренної літератури. Затабуйовані тоді у ній певні сюжети, теми, образи, сама двозначність її мовного характеру; власне, реальний «мовний апартеїд» українського підрадянського існування, поділеного поміж зросійщеним містом і лінгвістично, на щастя, «консервативним» українським селом. «Мова — дім буття» (Гайдеггер). А український дім той — єдино в поліській, волинській чи там подільсько-карпатській «діалектальній» хаті… Мимоволі, але погодишся з реплікою одного київського зоїла про український «міський роман» часів «застою»: олжа в один мільйон слів.

Письменникові, отже, треба було подолати силу-силенну «бар’єрів несумісності» правди з тодішньою неправдою. У давньому його романі «Бар’єр несумісності» іде по Києву якийсь дядько-колгоспник, питаючи: а де тут больниця?

Тут — лінгвістичний ключик до всієї мовної системи того роману, що його герої у своїх надінтелігентних, бездоганно українських діалогах дещо схожі на прийдешніх, кінця XXI століття, українських дипломатів трилогії: «у посольстві всі розмовляли по-російськи».

Але ж, окрім мовних бар’єрів несумісності, що їх національному письменству було не обійти, по тому постала — неспівмірність поміж вчорашньою Україною, депортованою

1 ... 143 144 145 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"