Читати книгу - "Нездоланний"

зброю на Ченґ. Тож Ричер прицілився. До нього було приблизно дев’яносто футів. Він тримав його на прицілі. Було чітко видно тоненьку, як голка, поділку в закритому кільці. Він зупинив свій погляд на її зображенні. На кожній її деталі, до найменшої крапки. Гостра, як лезо. Приціл був розмитим. Ціль також. Для найбільшої точності. Як його і вчили. Головною зараз була мушка. У результаті все зійдеться докупи. Розмито, чітко, розмито. І все дійсно зійшлося. Усі три речі стали одним цілим. Вишикувалися в одну лінію. Непохитні, як скеля.

Він вистрелив. Те саме. Траєкторія пострілу йшла вгору. Цього разу до цілі було дев’яносто футів, а не вісімдесят. Це на дванадцять відсотків довше в повітрі. На дванадцять відсотків вищий політ. Куля поцілила одноокому в нижню частину щелепи. У продовгуватий мозок. Туди, де відбувся перший непевний вияв розумової діяльності. Маленький зародок, що відбувся сотні мільйонів років тому. Первісний мозок. Десь із дюйм завтовшки. Куля пройшла крізь нього за тисячну долю секунди. Цільнометалева оболонка. Гідростатичний тиск просто розірвав її. Чоловік помер ще до того, як звук пострілу зник за огорожею. Він упав, наче вибиті двері.

Канавокопач під’їжджав дедалі ближче. Свинар почав бігти.

Ричер перемкнувся на автоматичний режим, випрямився і почав стріляти, розсікаючи дулом повітря, наче бризками фарби. Решта магазина, двадцять вісім патронів, його власна швацька машинка. Проте жоден із них не поцілив. Усі надто низько. Він не стояв твердо на ногах. Не тримав рівновагу. Відчував запаморочення. Проте тимчасово. Він потряс головою, і все повернулося до норми.

Ченґ почала стріляти знову. Уже третій магазин. Повний автомат. Проте занадто високо. З даху почало розлітатися покриття. Їхній противник на повній швидкості тікав геть із поля зору.

Канавокопач під’їхав іще ближче.

Тоді Ричер почав бігти, пірнаючи крізь пшеницю, мнучи під собою її пагони, переступаючи, борсаючись та плутаючись у ній, він зрізав кут до стежки, по якій їхав канавокопач. Вествуд побачив його крізь бокове скло і зупинився. Ченґ бігла з іншого боку, проте вона не зупинялася. Вона оббігла машину та міцно обійняла Ричера.

Вона запитала:

– З тобою все гаразд?

Він відповів:

– Я тримаюсь.

– Ти прибрав двох.

– І ще двоє залишилось. У машині їх було четверо.

– Як ми це зробимо?

– Спочатку нам треба їх знайти.

– Ти казав про кімнату безпеки.

Вони залізли назад у кабіну, ставши боком праворуч та ліворуч від Вествуда, оточивши його з флангів. Спереду нічого не було видно. Вествуд запитав:

– Де б вони збудували цю кімнату?

– Вони нічого не будували, – відповів Ричер. – Вона в них уже була. Я впевнений, що на кожній фермі така є. Як захист від якихось надзвичайних подій.

Ченґ додала:

– Схованка від торнадо.

– Саме так. Під будинком. Зі ще одним запасним виходом. У випадку, якщо будинок впаде просто на ляду, що веде до підвалу. У кожному підвалі таке просто мусить бути. І я певен, що в них теж така кімната є. Їм потрібен вибір опцій. Можливо, у них там тунель, який веде до абсолютно іншої місцини. Можливо, із прихованим аварійним люком. Ось що нам потрібно знайти в першу чергу. Щоб ми могли припаркувати свою вантажівку на ньому.

Вествуд знову завів двигун і потягнув за ті самі важелі, проте цього разу в зворотному порядку, після чого передній ківш відхилився назад і опустився, і тепер вони знову могли бачити зверху нього. Лише вузька смужка. Тепер вони вже не були в цілковитій безпеці, проте це для них стало прийнятним компромісом.

Він зачекав. Ричер сказав:

– Коли, як не зараз.

Канавокопач трохи нахилився, а потім почав рухатися із середньою швидкістю, підстрибуючи на своїх недолугих шинах. Ще півтори сотні ярдів. Сотня. Він рухався в напрямку огорожі. Ближче. І ще ближче. А тоді він прорвався крізь неї, дошки полетіли урізнобіч, праворуч та ліворуч, а ліщинові щепки здійнялися в повітря. Він їхав далі прямо, навколо першої прибудови, що розташувалась ліворуч від них, повз мертвого одноокого типа та просто на протоптану ділянку землі. Там вони сповільнили рух і зупинилися. І почали чекати. Більше не в ролі хижака над ополонкою. Тепер уже як бійці на арені.

Ніхто в них не стріляв. Жодної відповіді.

Реальність мало чим відрізнялася від фото із «Ґуґлу». Тільки тепер вони дивилися крізь неї, а не зверху. Прямо перед ними стояв будинок, а трохи ближче і праворуч – номер для самогубців. Ліворуч стояв сарай із генератором та будиночок такого ж розміру, за яким щойно ховалося троє типів. За будинком удалині стояли свинарник та сарай. Вони стояли окремо один від одного. Перед ними доріжка, що вела до будинку, закінчувалася. Саме там, де починалися стовпи із телефонними лініями.

Вихлопної труби не було. Та й узагалі ніякого руху.

Вествуд вийняв зброю зі свого чобота. Ричер сказав:

– Наступний етап є виключно добровільним.

– Я знаю.