Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

Тож Лаврайн не зміг прийти на нічну молитву до собору, а залишився в своїх покоях у князівському палаці й увечері наказав усім наближеним залишити його самого, щоб він міг цілком віддатися молитві. Та насправді принц не збирався молитися: передовсім, він нітрохи не вірив у зцілювальну силу молитов, а крім того, понад усе на світі хотів заснути й спокійно проспати всю ніч, не прокидаючись раз по раз від пропасниці та нестримного кашлю, який віддавався нестерпним болем у грудях і горлі.

Усі зовнішні двері принцових покоїв охороняли посилені наряди вартових. Цієї ночі їх було більше, ніж звичайно, щоб вони мали змогу по черзі віддаватися молитвам, не послаблюючи пильності. А самих покоях чергувало четверо слуг та лікар з помічником, ладні мерщій прибігти до Лаврайна на перший же його виклик.

Тому Йорверт був надзвичайно обережним. Він вийшов з Тиндаяру в такому місці спальні, де принц не міг його побачити, і швидко, але надійно, захистив кімнату глушильними чарами. Потім наклав на вікна затемнювальне плетиво і надіслав своїм супутникам умовний сиґнал.

За кілька секунд праворуч від широкого ліжка з’явилися Ківан аб Ридерх і Ґлиніш вер Лейфар. А майже одночасно з цим у протилежному кінці кімнати виникла струнка постать, загорнена в довгий чорний плащ із каптуром. Вона безшумно відступила в куток і сховалася за шафою.

Йорверт підійшов до ліжка з лівого боку, а Ківан тим часом запалив маґічний ліхтар, від світла якого Лаврайн прокинувся й негайно зайшовся хрипким, глибоким кашлем. Ґлиніш схилилася до нього, він злякано відсахнувся і, насилу перемагаючи кашель, простогнав:

— Вар… варта!

— Вас ніхто не почує, — спокійно заговорила Ґлиніш, не приховуючи своєї мінеганської вимови. Звичайно, Лаврайн не міг відрізнити її від решти північних діалектів, але мав відразу зрозуміти, що його співрозмовниця не лахлінка. — Наші чари не дозволять жодному звукові вийти за межі спальні.

Ці слова ще дужче налякали принца.

— Ви чак… — почав був він, але знову закашлявся, притиснувши до грудей руку.

Ґлиніш узяла зі столика в головах ліжка склянку, вихлюпнула з неї воду просто на килим, а натомість налила туди прозорої та трохи в’язкої рідини з пляшечки, яку принесла з собою.

— Ось, випийте.

Лаврайн утиснувся в подушку і кволо крутнув головою, дивлячись нажаханими очима на запропоновану склянку.

— Не бійтеся, принце, — сказала жінка. — Якби я хотіла вас убити, то просто зупинила б ваше серце. А тут ліки, чарівний еліксир. Від нього вам відразу полегшає, а на ранок ви взагалі одужаєте. Залишиться тільки слабкість через спричинене хворобою загальне знесилення орґанізму. Ну ж бо! Не змушуйте мене заливати вам у горлянку.

Вона піднесла склянку до його рота. Він ворухнув був рукою з наміром відштовхнути її, та потім передумав і слухняно випив еліксир.

— Отак, правильно, — схвально мовила Ґлиніш, повернувши склянку на столик. — Як бачите, нічого поганого з вами не сталося. Біль зараз мине, дихати стане легше. Ви й далі будете кашляти, бо треба вивести гній з легенів, але тепер цей кашель лише приноситиме вам полегшення й наближатиме до одужання.

— Ви… — Лаврайн знову кашлянув, проте його обличчя вже не скривилося від болю. — Вас надіслав мій рятівник?.. Ну, той чаклун, що визволив мене. На жаль, я не знаю його імені.

— Його звати Фейлан аб Мередид, і він нас не надсилав. Ми з ним по різні боки барикад — він підтримує поборників, а ми прагнемо їх знищити.

Така заява знову розхвилювала Лаврайна. Він підтягся, сів у ліжку, спершись спиною на подушки, й обвів усіх трьох зацькованим поглядом.

— Але… тоді… Ви що, прийшли вбити ме… — Принц осікся і вчергове зайшовся кашлем. Відхаркнувши й витерши рота краєм ковдри, він розгублено мовив: — Ні, ви ж дали мені ліки… Я нічого не розумію!

— Ми справді збирались убити вас, — озвався Йорверт; на відміну від Ґлиніш, він говорив з лахлінським акцентом. — Принаймні, я мав такий намір, тому й наслав на вас цю хворобу. До речі, дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ейнар аб Дилан із Таркаррая.

Лаврайн, чиї щоки вже почали були потроху наливатися рум’янцем, миттю пополотнів.

— Але чому? Навіщо? Я ж відкликав війська з Архарів, дав вам повну свободу дій. Хіба ви не зрозуміли, що я вам не ворог?.. А ви, — він подивився на Ґлиніш. — Ви ж з Абраду, так? А хіба абрадські чаклуни не зацікавлені в збереженні влади поборників?

— Мені байдуже до їхніх бажань, — з величною недбалістю відповіла Ґлиніш. — Бо я не чаклунка, я відьма.

Зачувши останнє слово, чи не найстрашніше слово для будь-якого лахлінця, Лаврайн розтулив рота в беззвучному скрикові. А жінка незворушно вела далі:

— Та й Фейлан аб Мередид вам збрехав. Насправді лише невелика частина абрадських чаклунів дотримується його поглядів. А решта ненавидить Конґреґацію так само, як і ми. Коли король Імар повстав проти поборників, Відьомське Сестринство вирішило підтримати його з удячності за порятунок кузин нашого брата Бренана. Проте він відмовився від нашої допомоги, побоявся компрометувати себе, заявив, що й без нас упорається.

Бліді Лаврайнові губи вигнулись у зневажливій посмішці.

— Тоді він просто дурний. Йому ж немає чого втрачати. Мабуть, у нього голова запаморочилася від останніх успіхів. Установив контроль над Ханґованом, ув’язнив половину Поборчої Ради, стратив верховного поборника — і думає, що тепер увесь Лахлін біля його ніг.

— Так, він дуже помиляється, — підтвердила Ґлиніш. — Наша боротьба з Конґреґацією тільки почалася. Незважаючи на відмову Імара, Сестринство вирішило втрутитись у події на Лахліні. Терпець нам урвався, і ми вже не зупинимося, поки не винищимо всіх поборників. А нам це під силу. Можете не сумніватись.

Лаврайн боязко кивнув:

— Авжеж, я знаю, що сталось у Рехрайні.

— Наразі ми не збираємося виступати відкрито, час іще не прийшов. За дорученням найстарших сестер, я знайшла