Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Худий пес із жмутками розкиданої шерсті на загривку стрибнув на шимпанзе, але я встиг накрити мавпу своєю захисною енергетичною оболонкою. Відкинутий невідомою силою, пес закрутився дзиґою на місці, злякано виючи. Щоб запобігти подальшим безплідним атакам собак, я витягнув руку й послав кілька сигналів. І тут удруге оцінив не лише сміливість, а й кмітливість свого підзахисного. Побачивши, що собаки тікають, він теж витягнув свою руку, наслідуючи мене.

Зграї давно й слід прохолов, а він і не думав тікати від мене. Спершу насторожено стежив за мною маленькими сумними очима, потім схилився в покірливій позі. Він дозволив навіть торкнутися своєї голови, правда, при цьому весь тремтів. Мій дотик заспокоїв його. Невдовзі він освоївся до такої міри, що намагався наслідувати мої жести й ходу. Його увагу привернув футляр із складаним інструментом, що висів на моєму поясі. Він кілька разів обережно торкався його кінчиками пальців. Цікаво, чи зможе він сам знайти йому застосування?

Я відстебнув інструмент і простягнув йому разом з футляром:

— Бери, Ух.

Так я назвав його за сполучення звуків, які він часто повторював.

Ух не примусив себе вмовляти. Він схопив футляр і заходився його розглядати. Скоро він примудрився розстебнути кнопку і витягнути з футляра інструмент, що виблискував на сонці. Він розглядав його, повертаючи то так, то сяк, піднімав над головою, замахувався, ніби збирався кинути. Його очі то тьмяніли, то яскраво виблискували, і раптом він зірвався з місця і, розмахуючи інструментом, кинувся в гущавину лісу.

Я ледве встигав за ним, намагаючись не загубити з очей.

На невеличкій галявині кілька самців шимпанзе, в тому числі й ватажок, побачивши Уха, погрозливо загарчали. Ватажок потягнувся до великої гілки. Проте Ух випередив його. В кілька стрибків він опинився перед трьома самцями з почту ватажка і замахав інструментом. Налякані блиском металу, мавпи розбіглись.

Я лишався разом із стадом шимпанзе кілька днів, стежачи за Ухом. Він поступово, але наполегливо утверджував себе в ролі ватажка, щоразу вдаючись до залякування суперників блискучим інструментом, з яким не розлучався ні на хвилину. Коли ж я забрав у нього зброю, він пристосував для цієї мсти… самого мене. Так, він демонстрував своїм родичам дружбу зі мною і користувався такими прийомами, що я не переставав дивуватись. Іноді мені здавалося, що я бачу паростки людської поведінки, яка згодом, ускладнившись, стане майже несхожа на нинішню і не просто буде дошукатись першопричин.

Ось тоді вперше зародилась у мене думка про експеримент, з допомогою якого я спробую перекинути місток через прірву, що розгородила між собою різні види живих створінь.

Ух досить швидко запам’ятовував комбінації знаків — рухи пальцями, руками, головою, і вчився розбиратися в їхньому значенні.

Одного разу він прибіг до мене вкрай схвильований і показав знак — “людина”.

Я сказав:

— Покажи мені їх. Веди.

Слово “веди” Ух розрізняв безпомилково. Він махнув мені рукою зовсім по-людськи, запрошуючи йти за ним.

…Край великої галявини кілька десятків людей утворили коло. На них майже не було одягу, якщо не рахувати пов’язок з листя на стегнах у декотрих жінок. Згодом я дізнався, що цей “одяг” носять лише наречені. В центрі кола стояв літній чоловік. До ніг у нього були прив’язані великі мушлі. Він розхитувався і співав щось тужливе. Я постарався підійти поближче, щоб розібрати слова.

Ось старий почав підстрибувати, мушлі заторохтіли, мов кастаньєти. Звуки були лункими й чіткими, і я здогадався, що в мушлі покладено камінці. Старий закрутився дзиґою і в знемозі впав на землю.

І враз коло розпалося на три частини. В одній були тільки чоловіки, в другій — молоді жінки в пов’язках, у третій — чоловіки й жінки різного віку.

Чоловіки з першої групи мімікою й жестами звертали на себе увагу дівчат. Вони звивались, напружували м’язи, кидали списа, розмахували дрючками, ламаючи гілля, — імітували полювання, напад на ворога, захист своїх жител і своїх жінок.

“У них змаганнях є свій сенс, — думав я. — Юнак мусить довести, що має право на потомство, що зможе прогодувати майбутню сім’ю. Цікаво, чи багато хто з юнаків цивілізованого світу склали б такі іспити на зрілість?..”

Змагання юнаків тривали до темряви.

Звичайно, ніщо не заважало мені спостерігати життя племені здалеку. Та хотілося познайомитися з цими людьми ближче.

Я пригадав книги про вчених-дослідників: істориків, археологів, біологів. Знайомство з новим племенем усі мандрівники починали з подарунків. Отже, і мені треба насамперед підібрати подарунки для племені. Але які? В моєму речовому мішку були предмети, на мій погляд, мало придатні для цих людей. Хіба що… мило…

Я дістав його, розірвав обгортку, підкинув на долоні. Так, мабуть, цей подарунок годиться. До речі, перевірю їхню кмітливість: чи здогадаються вони про його призначення? До мила додам плитку шоколаду, трохи насіння рису й сорго.

Вдосвіта я відніс дарунки на галявину й розклав їх на видному місці. А сам виліз на дерево і приготувався спостерігати.

…Спочатку на галявині з’явилося кілька молодих воїнів. Вони майже водночас помітили дарунки і кинулися до них, відштовхуючи один одного. Найспритніший з них уже простягнув руку до мила, але враз, переляканий, з криком відсмикнув її. В чому річ? Йому щось здалося, чи він, хитрун, хотів відігнати суперників?

Хоч би як там було, ніхто з воїнів не доторкнувся до дарунків. Вони тільки кружляли навколо них, жваво жестикулювали і обмінювались хрипкими вигуками. Так тривало до появи на галявині старших. Один з них, високий і дебелий, з владними рухами, напевне, вождь, рішуче попрямував до дарунків, схопив плитку шоколаду, розламав її, понюхав… Потім підійшов до старого засохлого дерева, одірвав від нього шматок кори, порівняв з шоколадом. Підняв те й інше високо над головою, щоб бачили одноплемінці. Він нібито запрошував їх пересвідчитися, що незнайома речовина — просто кора дерева. А