Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

нас. Помічники вишикувались за його спиною. а він заходився звинувачувати нас в усіх можливих злочинах, серед яких були виклик поліції без причини, незаконні погрози від імені ДЕПРІК і, нарешті, варварське знищення приватної власності.  

Про останнє інспектор згадав ще до того, як зазирнув до будівлі магазину. На той час він встиг побачити лише розтрощені вхідні двері й друзки скла на асфальті. Коли ж Барнс зупинився, щоб відсапнути, Кіпс показав пальцем у бік вестибюля й мовив:  

— Ви ж іще нічого не знаєте. Зайдіть і подивіться.  

Барнс подивився. І роззявив рота. Навіть ухопився за рештки дверей, щоб не впасти. Проте шматок дверей усе ж таки відламався, а сам інспектор гепнувся на спину.  

— Що ви   наробили! —    зойкнув він. — Де ж я тепер купуватиму собі шкарпетки?!  

— Як бачите, ми знайшли центр навали привидів у Челсі, — весело сказав Локвуд. — Це було б легше, якби ви відрядили нам на допомогу більше агентів. Я просив вас про це, пане Барнсе. Мушу, однак, сказати, що Квіл Кіпс і його команда впорались із своєю частиною роботи якнайкраще, — він позирнув на ошатно вбраних чоловіків і жінок. — Коротко кажучи, ми зіткнулись тут із найпотужнішим Полтергейстом з усіх, які будь-коли траплялись нам, і приборкали його. А ще виявили сховані під землею камери давньої Королівської в’язниці. Люсі Карлайл вирушила туди і виявила там   безліч   непохованих кістяків. ГДдаю, ви легко встановите, що це і є головне Джерело навали в Челсі. Щоправда, Джордж Кабінс іще до нинішнього розслідування вирахував ці деталі й ознайомив вас із ними.  

Барнс влаштував огидну сцену. Спочатку він стверджував, що насправді знав усе заздалегідь і навіть збирався організувати наше розслідування, але тут-таки сердито питав нас, що взагалі тут коїться. Його припухлі очі повнилися недовірою й панікою.  

Нарешті одна з ошатних жінок запитала:  

— Ці кістяки... Як нам дістатись до них?  

— Побоююсь, що це буде нелегко, —Локвуд показав на провалену підлогу вестибюлю. — Доведеться лізти вниз. Може, ви завітаєте сюди пізніше, з належним обладнанням?  

— Дозвольте нам самим це вирішувати, — відказала жінка.  

— Звичайно ж. це ваше право, — якнайлагідніше всміхнувся Локвуд. — Тільки дозвольте поцікавитись: а хто ви, власне, такі? Чи не технічний персонал, що прибиратиме тут? Якщо так, то вам знадобляться хороші мітли й швабри.  

Судячи з п реакції, ця жінка була аж ніяк не прибиральницею. За всіма тими гучними словами, які залунали після цього, ніхто з нас навіть не натякнув на тунель під причалом. Нам було потрібно дати Джорджеві й Фло якнайбільше часу.  

У розпалі всієї цієї сцени до магазину під'їхав ще один автомобіль. З нього вийшов сам пан Ейкмер — свіженький, умитий, акуратно зачесаний. Він хотів перевірити, чи не зіпсували ми чогось уночі. Відразу помітивши на асфальті друзки скла, він з шаленими прокльонами накинувся на Барнса. Інспектор був такий приголомшений, що навіть не спробував   ЯЯВ   ЯДИ   ТИ   Ейкмерові пройти до вестибюля. Той пройшов, усе побачив і так розлютився, що ошатним чоловікам та жінкам урешті довелося рятувати самого Барнса. А Локвудові, Кіп- сові, Голлі й мені саме випала зручна нагода, щоб забратися геть.  

   

Протягом дня все помалу заспокоїлось. Принаймні для більшості з нас.  

Локвуд з Кіпсом поїхали давати інтерв’ю репортерам. Ми з Голлі повернулися додому, на Портленд-Роу, прийняли душ, перевдяглись — одне слово, зробили все, що завжди робимо після повернення з завдання; цього разу, щоправда, я зайшла так далеко, що навіть позичила один з Джорджевих рушників. Потім ми сіли на кухні й поставили кип'ятити чайник. І саме цієї миті до нас, посвистуючи, увійшов Джордж. Я ще не мала сьогодні змоги роздивитись його як слід. Тепер я зробила це, й він видався мені страшенно втомленим і розтріпаним. Він упав на стілець навпроти мене — зморений, але веселий.  

— Що сталось? — запитала я. — Щось я не пам’ятаю в тебе цього синця під оком!  

Джордж гупнув об підлогу робочою торбиною: