Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Кожен рух був настільки чітким і автоматичним, що здавалося, ніби я частина цього корту, частина гри. Ноги впевнено ковзали по покриттю, м’язи працювали злагоджено. Кожен удар супроводжувався миттєвим аналізом, кожен стрибок був прорахований. Я відчував, як моє серце б’ється в такт ударам м’яча — швидко, рівно, точно.

Але глибоко в підсвідомості, ніби лезо ножа, сиділи слова Орсо. Його єхидна посмішка. Його зухвалість. М’яч летить у мою сторону. Простий, зрозумілий удар. І я… не встигаю. Звук, із яким м’яч вдаряється об корт, лунав, ніби поразка.

— Перший сет бере Марко Вентурі! — пролунав у динаміках голос диктора, здавшись надто гучним і надто впевненим. — Перерва дві хвилини.

Я повільно, важко видихнув і пішов до свого місця. Ноги здавались важкими, ніби я не бігав по корту, а пробіг марафон. Я знову відчув холодний піт на спині, хоча температура була комфортною.

Та що зі мною? Не міг же Орсо настільки вибити мене з колії. Не міг. І все ж таки міг.

— Бореллі! — різко пролунав крик тренера, повертаючи мене до реальності. — Якого дідька ти пропускаєш такі легкі м’ячі?!

Рушник прилетів мені прямо в обличчя, і я інстинктивно зловив його.

— Я тебе питаю! — ще гучніше гримнув він.

Я мовчав. Не було сенсу щось пояснювати. Я просто відкрутив кришку пляшки з водою і випив майже половину. Вода обпекла горло, проте не освіжила.

— Подивись на мене! — тренер стояв навпроти, дивлячись прямо в очі. — Це не Орсо стоїть на тому боці сітки! Це Вентурі! І він уже веде гру!

Його голос гримів, пробиваючи кожну клітину мого тіла.

— Камілло, ти на корті! Тут немає нікого! Немає твоїх демонів! Є лише ти та ця чортова гра!

Я важко вдихнув.

— Так, тренере.

— Зберися! — він вказав пальцем на корт. — Ти хочеш, щоб цей вискочка пройшов далі? Чи ти нарешті покажеш, хто ти є?

Я повільно підвівся. Ракетка знову лягла в долоню. Вона здавалася важчою, утім зараз ця вага була приємною. Зосередься. Гра. Лише гра.

Я кинув останній погляд у трибуни. Вікторії так і не було видно, але я відчував її десь там. Вона вірить у мене. І я знову виходжу на корт.

Другий сет. М’яч летить у мою сторону, і я бачив його чітко. Ідеальна траєкторія, проста подача, яку я міг відбити з заплющеними очима. Але мої ноги... ніби приросли до корту. Тіло не слухалося. Я запізнився.

Глухий звук м’яча, що торкнувся корту. Секунда — і м’яч покотився по лінії. Я стояв, дивлячись, як суддя підіймає руку.

— Перевага Вентурі!

Щелепа напружилась, пальці міцно стиснули ручку ракетки. Що зі мною не так?! Я знову не встиг. Думки розривали голову, а злість на себе тільки наростала.

Двохвилинна перерва. Я повільно пішов до лави, важко опустившись на сидіння. Взяв рушник, проте навіть він не зміг витерти цей липкий, холодний піт. Я відчував, як серце калатає, але не від гри — від злості.

Пляшка з водою в руці здавалася важкою, і я навіть не помітив, як почав нервово крутити її в долонях.

— Ти що, сам себе знищуєш? — пролунав голос тренера, однак я не чув його. Його крики зливалися в один глухий шум. І я глибоко вдихнув.

— Камілло!

Я здригнувся. Це був не тренер. Це був голос, який змусив мене різко підняти голову. Переді мною стояла Вікторія. Її очі блищали, волосся трохи розтріпалося від вітру, обличчя рум’яне після довгої дороги. Вона була одягнена просто: темні джинси, біла сорочка, і піджак, що лежав на її руці. В руках вона стискала телефон.

— Вікторіє?.. — я ледь прошепотів, не вірячи власним очам.

— Ти знову все ускладнюєш, — вона стояла, важко дихаючи. — Фух! Ледве встигла.. Я щойно з літака. Навіть не поїхала додому.

Я повільно підвівся, не зводячи з неї погляду.

— Що ти тут робиш? Ти ж… мала бути в Мілані.

— Приїхала нагадати тобі, хто ти, — її голос тремтів, але очі палали. — Бо схоже, щось таки сталось в тебе… Камілло, ти ж чемпіон! Чому розсівся?

Я мовчав. Її слова наче зняли з грудей важкий тягар.

— А зараз повертайся на корт і покажи, що ти найкращий, — її очі не відривалися від моїх. — Якщо ти програєш через якісь дурниці — я не пробачу тобі.

Я глибоко вдихнув. Відчув, як плечі вирівнялися. Серце почало битися рівніше.

— Ти права, — я нарешті посміхнувся. — Дякую.

Вона тільки схвально кивнула й відступила на кілька кроків.

— А тепер іди й виграй! — крикнула вона, і в її голосі був наказ.

Я посміхнувся ширше, взявши до рук ракетку.

— Дякую, що прилетіла, — тихо промовив я, цілуючи дівчину в щоку.

— Я завжди поруч, Камілло, — так само тихо відповіла вона, обійнявши мене за шию.

Голова очистилась. Всі слова Орсо зникли. Був тільки я, цей корт і гра.

Я повернувся на майданчик, з новою впевненістю стискаючи ракетку. Удар. М’яч полетів із такою силою, що суперник навіть не встиг зреагувати. І я знав: тепер я точно не програю.