Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Навіщо? Бо читача треба тримати в напрузі до самісінької розв'язки. Це як у картах: завжди треба мати козиря про запас.

Джексон, Алабама, 28 жовтня 2008 року

І ми й полетіли в Алабаму.

В аеропорту Джексона нас зустрів молодий працівник поліції штату Філіп Томас, із яким Ґегаловуд зв’язався кілька днів тому. Він стояв у залі прибуття, насунувши на очі криси капелюха, в однострої, прямий мов тичка. Шанобливо поздоровкавшись із Ґегаловудом, він глянув на мене і трохи підняв капелюх.

— Чи міг я вас десь бачити? — запитав він. — Може, в телевізорі?

— Може, й так, — відказав я.

— Ось я допоможу, — втрутився Ґегаловуд. — Це про його книжку всі базікають. Остерігайтеся його, він здатен такого веремія закрутити, що здуріти можна буде.

— То родина Келлерґанів — це та, про яку йдеться у вашій книжці? — Томас насилу приховував подив.

— Авжеж, — відказав за мене Ґегаловуд. — Тримайтеся подалі від нього, юначе. Мені так спокійно жилося на світі, поки не зустрів його!

Полісмен Томас дуже відповідально поставився до свого завдання. На прохання Ґегаловуда він підготував невеличку довідку про Келлерґанів, і ми переглянули її в ресторані неподалік від аеропорту.

— Девід Келлерґан народився в Монтґомері 1923 року, — доповідав Томас. — Навчався у семінарії, став священиком і приїхав до Джексона, де служив у парафії Маунт-Плезант. 1955-го одружився з Луїзою Бонвіль. Жили у спокійному кварталі на півночі міста. 1960 року Луїза Келлерґан народила дочку, Нолу. Нічого цікаво більш не було. Набожна, мирна алабамська родина. До тієї жахливої трагедії 1969 року.

— Трагедії? — перепитав Ґегаловуд.

— Сталася пожежа. Якось уночі дім згорів. Луїза Келлерґан загинула під час пожежі.

У Томасовій довідці були ксерокопії тодішніх газетних статей.

«Пожежа зі смертельним наслідком на Лавер-стріт»

Учора ввечері в помешканні на Лавер-стріт сталася пожежа. Загинула жінка. Як вважають пожежники, причиною займання могла бути непогашена свічка. Дім зруйновано вщент. Жертвою стала дружина місцевого священика.

У поліційному рапорті зазначалося, що 30 серпня 1969 року, о першій годині ночі, поки Девід Келлерґан перебував біля парафіянина, який помирав, у домі, де спали Луїза та Нола, сталася пожежа. Повертаючись додому, священик помітив стовп диму. Він кинувся до хати: другий поверх уже охопило полум’я, проте йому пощастило дістатися до кімнати доньки. Знайшов її у ліжку в напівпритомному стані. Він виніс дівчинку в сад і хотів повернутися по дружину, та полум’я вже охопило і східці. На крики збіглися сусіди, але й вони були безсилі. До приїзду пожежників палав увесь другий поверх, полум’я шугало з вікон і вже перекинулося на покрівлю. Луїзу Келлерґан знайшли мертвою: вона задихнулася від диму. Поліція дійшла до висновку, що, напевно, пожежа спалахнула через непогашену свічку, від якої зайнялися штори; потім полум’я швидко охопило дерев’яний дім. Крім того, отець Келлерґан у своїх показаннях уточнив, що його дружина часто запалювала на комоді ароматичну свічку.

— Дата! — вигукнув я, читаючи рапорт. — Погляньте на дату пожежі, сержанте!

— О боже. 30 серпня 1969 року!

— Полісмен, який вів слідство, підозрював батька, — сказав Томас.

— Звідки ви знаєте?

— Я розмовляв із ним. Його звати Едвард Горовіц. Зараз він на пенсії. День при дні лагодить коло хати човен.

— Можна з ним побачитися? — запитав Ґегаловуд.

— Я вже домовився про зустріч. Він чекає нас о третій годині.

Інспектор у відставці Горовіц стояв перед хатою і незворушно чистив корпус дерев’яного човна. День був похмурий, і він відчинив двері гаража, щоб, як піде дощ, заховатися там. Чоловік запропонував нам узяти собі пива з початого ящика, що стояв на землі, і розмовляв, не відриваючись від роботи, але всім своїм виглядом показував, що уважно слухає. Про пожежу в домі Келлерґанів він розповів приблизно те саме, що ми вже знали з поліційного рапорту, майже нічого не додавши.

— Дивна історія з цією пожежею… — резюмував він.

— Чому дивна? — запитав я.

— Ми всі довго думали, що це Девід Келлерґан підпалив дім і вбив дружину. Його версія подій нічим не підтверджується: просто диво, повернувся якраз вчасно, щоб урятувати доньку, і запізно, щоб урятувати дружину. Напрошувалася думка, що він сам підпалив дім. А головне, за кілька тижнів він виїхав із міста. Дім горить, дружина гине, а він тікає. Щось там було підозріле, та ніяких доказів проти нього ми так і не знайшли.

— Той самий сценарій, що й зі зникненням доньки, — сказав Ґегаловуд. — 1975 року Нола зникає, розчиняється в просторі, може, її і вбили, та сказати щось точно неможливо, доказів немає.

— Про що ви подумали, сержанте? — запитав я. — Що священик убив дружину, а потім і доньку? Гадаєте, ми помилилися зі злочинцем?

— Якщо так, то це справжня катастрофа, — мало не вдавився Ґегаловуд. — Кого ми можемо порозпитувати ще, пане Горовіце?

— Важко сказати. Можете піти до церкви Маунт-Плезант. Там, певне, є списки парафіян, які знали отця Келлерґана. Та минуло майже сорок років… Ви згаєте купу часу.

— А часу катма, — буркнув Ґегаловуд.

— Пам’ятаю, Девід Келлерґан був близький до місцевої секти п’ятидесятників, — провадив Горовіц. — Недоумкуваті фанатики мешкають громадою на фермі за годину їзди звідціля. Після пожежі панотець жив у них. Це я достеменно знаю, бо їздив туди, щоб поспілкуватися з ним під час розслідування. Він там залишався до самісінького від’їзду. Зверніться до пастора Льюїса, якщо він досі там. Він у них як гуру.

Пастор Льюїс, про якого казав нам Горовіц, очолював громаду Нової Церкви Спасителя. Ми подалися туди наступного ранку. Полісмен Томас заїхав по нас до «Голідей Інн» на узбіччі шосе, де ми винайняли два номери, один оплачував штат Нью-Гемпшир, а другий я сам, і повіз до величезного маєтку, що складався переважно з оброблених ланів. Блукаючи обсадженими кукурудзою дорогами, ми зустріли якогось чоловіка на тракторі, який погодився провести нас до хат і показав дім пастора.

Нас привітно зустріла люб’язна