Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

нам буде видиратися на ті гори, — сказав Батцер. — Капітан Заґнер має цілий віз валіз. Хоч я сам з гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вишукувати якогось зайця в маєтку князя Шварценберга.

— Якщо нас і справді кинуть на південь в Італію, мені теж не надто усміхається гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, — сумно сказав Матушич.

— А чому б їм, власне, й не пхнути нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк уже був і в Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з валізами пана капітана по горах, двічі, як геть уже припекло, губив їх — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Можливо, таке мене чекає і третій раз на італійському кордоні, а що тамтешній харч... — Він плюнув і присунувся ближче до Матушича: — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі з сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.

Останнє слово він промовив якимось таємниче урочистим голосом.

— Але найліпше за все кнедлики з квашеною капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.

На цьому і тут закінчилася розмова про Італію....

***

Поїзд стояв на вокзалі уже понад дві години, і тому в інших вагонах усі в один голос твердили, що його, мабуть, обернуть і пошлють до Італії. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх вояків знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, особливо в тих вагонах, де везли запаси хліба.

Але наказ є наказ. Санітарна комісія розпорядилася зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728, і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба і мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось особливе.

Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зразу ж спала на думку відповідна кличка для ветхого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванєкові: «Ото здохлятинка».

А старий генерал у супроводі капітана Заґнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись перед одним молодим жовніриком, щоб якось підбадьорити усіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинника. Жовнірик хоч і мав один годинник, але сподівався дістати від старого ще один, і тому відповів: «Нема». На це старенький здохлятинка-генерал придуркувато всміхнувся, так само, як це, бувало, робив цісар Франц Йосиф, коли звертався в містах до старост, і сказав: «Це добре, це добре». Потім удостоїв честю капрала, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.

— Голошу слухняно, — гаркнув капрал, — я нежонатий, — на що генерал, прихильно усміхаючись, теж залебедів:

— Це добре, це добре.

Потім здитинілий генерал попросив капітана Заґнера продемонструвати, як вояки виконують команду «На перший-другий розділись». І відразу ж залунало:

«Перший — другий, перший — другий, перший — другий!..»

Це генерал-здохлятинка дуже любив. Він навіть удома ставив перед собою двох денщиків, і ті кричали:

«Перший — другий, перший — другий...»

Таких генералів Австрія мала тьму-тьмущу.

Коли огляд щасливо закінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Заґнера, а воякам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить лише за три години. Вояки, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили ґав. На вокзалі було чимало людей, і декому з вояків вдавалося вижебрати сигарету.

Це було яскравим доказом того, як ущухло те захоплення, що на початку війни виливалося в гучні вітання ешелонів на вокзалах: тепер воякам доводилося жебракувати.

До капітана Заґнера прийшла делегація від «Союзу вітання героїв» у складі двох страшенно вимучених дам, неначе їх чорти сім миль на аркані тягали. Вони передали дарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для освіжування рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно укладені в красиві бляшані коробочки, на кришках був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними сяюча корона святого Стефана. Навколо йшов німецький і мадярський напис: «Für Kaiser, Gott und Vaterland»[433]. Фабрика цукерок була така лояльна, що на перше місце поставила цісаря, а вже за ним Господа Бога.

Кожна коробочка містила вісімдесят пігулок, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять. Крім цього, літні виснажені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, що їх написав будапештський архієпископ Ґеза[434] із Сатмар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і мадярською мовами так пристрасно, що наприкінці їм бракувало лише міцного мадярського: «Baszom a Krisztusmarját»[435].

На думку шановного архиєпископа, добрий-Господь Бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту й зробити з них ґуляш з паприкою. Велелюбний Господь Бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх всіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.

Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі речення: «Хай Бог благословить ваші багнети, щоб вони глибоко впивалися в утроби ваших ворогів. Хай найсправедливіший Бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний Боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому варто ще раз зазначити, що наприкінці тих молитовок бракувало тільки «Baszom a Krisztusmarját».

Передавши все це, дами висловили капітанові Заґнеру своє жагуче бажання бути присутніми при роздаванні подарунків. Одна з них навіть наважилася виголосити промову до вояків, яких вона називала не інакше як «Unsere braven Feldgrauen»[436].

Обидві скорчили вельми ображену міну, коли капітан Заґнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами вояків, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого вояка Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таку поведінку і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

— Ну й нахабні ж курви. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то ж чистісінький тобі чорногуз: ніжки,