Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

усього, візитери з минулого помітили б, що, хоча суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли, способи, якими люди штовхали його вгору, мало чим відрізнялися від того, як штовхали його римляни та китайці Сун. Селяни використовували більше добрив, копали більше канав, дбали про сівозміну та залишали землю під паром. Ремісники спалювали більше дерев, аби виливати більше металу, і, коли деревини забракло, перейшли на вугілля. Вирощували більше та більших тварин, аби вони крутили колеса, підіймали тягарі та тягли ліпші вози рівнішими дорогами. Вітер та воду ефективніше використовували, аби дрібнити руду молоти зерно та рухати човни випростуваними ріками та штучними каналами. Але, можливо, визнавши, що багато що поліпшало й побільшало у вісімнадцятому сторіччі порівняно з одинадцятим чи першим, вони не визнали б, що речі змінилися фундаментально.

Саме тут і була притичина. Завоювання степів та океанів не розбило тверду стелю близько сорока трьох балів, що на неї наштовхнулися римляни та Сун. Її лише трохи підштовхнули вгору, й близько 1750 року з'явилися тривожні ознаки того, що вона знов чинить опір розвиткові. Права частина рисунка 9.3, що показує реальні заробітки, є не надто приємною. Близько 1750 року рівень життя падав скрізь, навіть на динамічному північному заході Європи. Східний та західний осередки напружувалися, аби підштовхнути тверду стелю вгору, а часи ставали дедалі важчими.

Що треба було робити? Пекінське чиновництво, відвідувачі паризьких салонів та кожен інтелектуал на просторах між ними, що мав почуття самоповаги, висували теорії. Дехто доводив, що все багатство походить від сільського господарства, й намагався переконати державців надати податкові канікули землеробам, що осушували болота та облаштовували схили пагорбів під терасове землеробство. Від Юньнані до Тенесі халупи та хижі з колод заповзали до лісів, де полювали менш розвинені спільноти. Інші теоретики наполягали на тім, що все багатство походить від торгівлі, тому володарі (часто ті самі) вкладали навіть більші кошти в те, аби вкрасти торгівлю в сусідів і тим довести їх до злиднів.

Варіянтів було безліч, але загалом західні державці (що так запекло воювали від п'ятнадцятого сторіччя) вважали, що війна розв'яже їхні проблеми, тоді як східні державці (що загалом воювали менш запекло) вважали, що війна проблем не розв'яже. Японія була екстремальним випадком. Після відходу з Кореї 1598 року її провідники вирішили, що завойовування не дає користи, і на початок 1630-х років навіть дійшли висновку, що заморська торгівля просто позбавляє їх цінних товарів, як-от срібла та міді. Китайських та голландських (з усіх європейців на 1640 рік лише голландцям було дозволено відвідувати Японію) торгівців заштовхнули до кількох гето в Нагасакі, де з усіх жінок з ними було дозволено спілкуватися лише повіям. Не дивно, що закордонна торгівля згасла.

Захистившися від агресії широким синім морем, Японія приблизно до 1720 року розквітала. Її населення більшало, а Едо став, мабуть, найбільшим містом у світі. Рис, риба та соя заступили дешевші харчі в раціоні більшости людей. В країні панував мир, бо звичайні японці вже не озброювалися після того, як ще 1857 року віддали зброю Хідейосі. Навіть дратівливі військовики самураї погодилися розв'язувати свої суперечки лише на мечах, що дивувало західняків, що пробивалися до Японії в 1850-і роки. Один з них згадував, що японці "погано уявляють собі, як користуватися вогнепальною зброєю... Це вражає американця, що з дитинства бачить, як вбивають дітей. Ця необізнаність на зброї є аномалією, що вказує на примітивну невинність та аркадійську простоту"[364].

Однак після 1720 року картина стабільно темнішала. Японія була переповнена. Без технологічного прориву не було способів діставати від перенаселеної землі більше харчів, палива, одягу та житла, а без торгівлі не було способів щось ввозити. Японські землероби демонстрували дивовижну винахідливість, а японські чиновники усвідомили шкоду, що завдав їхнім лісам паливний голод, і почали активно їх захищати. Японська елітарна культура звернулася до строгого прекрасного мінімалізму, що зберігав ресурси. Проте ціни на харчі далі зростали, голод сильнішав, на вулицях протестували голодні натовпи. Це була не Аркадія.

Єдиною причиною вибору цього виняткового шляху Японії було те, що таким самим шляхом ішов Китай, єдина можлива загроза її безпеці. Китай мав широкі відкриті прикордонні смуги, отже, протягом вісімнадцятого сторіччя населення могло далі зростати, однак Цин також дедалі щільніше замикалися від небезпечного світу за водами. 1760 року всю закордонну торгівлю зосередили в Ґуанчжоу, а коли 1793 року британська Ост-Індська компанія відрядила лорда Макартні поскаржитися щодо обмежень, імператор Хунлі зверхньо відповів: "Ми ніколи не цінували оригінальні речі, так само ми не маємо ані найменшої потреби у виробах вашої країни"[365]. І завершив: "Дальші контакти не гармоніюють з правилами Небесної імперії [та]... не дадуть переваг вашій країні".

Західні державці не поділяли віру Хунлі в корисність ізоляції. Вони жили в світі, де не домінувала одна велика імперія на кшталт Китаю Цин; це радше було місце суперечок та постійних зсувів балансу влади. Згідно зі світобаченням більшости західних державців, навіть якщо сумарне багатство світу зафіксоване, нація завжди могла захопити більший шматок пирога. Кожен флорин, франк чи фунт, витрачений на війну, окупиться, і доки деякі державці мислили так, доти всі державці мали бути готові до війни. Перегони озброєнь в західній Європі ніколи не припинялися.

Європейські торгівці смертю постійно вдосконалювали інструментарій своєї торгівлі (кращі багнети, запаковані обійми з набоями, швидші вогнепальні механізми), але справжні прориви пов'язані з науковим підходом до організації насильства. Дисципліна — такі речі, як однострої, узгоджені ранги, стрілецькі загони для офіцерів, що робили лише те, що хотіли (на відміну від звичайних солдатів, завжди жорстоко караних), — робила чудеса. Якщо додати цілорічні тренування, результатом були машини для війни, що постійно виконували складні маневри та стріляли зі своєї зброї.

Методичні пси війни за гроші вбивали більше. Спочатку голландці, а потім їхні суперники скасували дешеву, але потворну традицію доручати війну приватним вербувальникам, що наймали банди вбивць, платили їм нерегулярно чи взагалі не платили, а потім полишали добувати собі на життя від цивільних. Війна далі була пеклом, але принаймні набула певних меж.

Те саме стосувалося моря, де завіса впала в епоху Веселого Роджера, ходіння по канату та захованих скарбів. Англія вела перед у новій війні з піратством, що було, як у Китаї шістнадцятого сторіччя, однаковою мірою корупцією та зухвалістю. Коли горезвісний капітан Морґан 1671 року зігнорував мирну угоду Англії з Іспанією й спустошив іспанські колонії на Карибах, його високопосадові патрони здобули йому лицарського титула та посаду губернатора Ямайки. Однак близько 1701 року так само сумнозвісного