Читати книгу - "Безсоння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Можливо, й так, але нашій справі ще кінця-краю не видно. Так?
— Так — Керолайн сказала б, що до раю ще далеко.
— Тримайся мене, Ральфе Робертсе, і ми не заблукаємо.
— Ральф Робертс? Ніколи про такого не чув. Мене ж звуть Нортон.
Він був радий з того, що Луїза розсміялася.
Розділ двадцять четвертий
1.
Вони повільно йшли по асфальтованій автостоянці. Сьогодні ввечері тут буде повно машин. Приходь, дивися, слухай, покажи себе… А найголовніше — доведи своєму місту і всій країні, що тебе не залякають жодні Чарлі Пікерінґи. Навіть меншість, яку стримував страх, не може не виявити свого хворобливого інтересу. Наблизившись до бігової доріжки, Ральф і Луїза водночас підійшли до краю савана. Тут саван був товщий, щільніший, Ральф відчував його колоподібний рух, немов саван був витканий із дрібних порошин, що рухаються. Він нагадував повітря над відкритою сміттєспалювальною піччю, яке аж блищить від жару спалюваного в ній паперу.
Слух Ральфа вловлював два звуки, що накладаються один на одного. Верхній був сріблистим подихом. Ральф подумав, що цей звук може належати вітру, якщо той навчиться плакати. Від такого пищання мурашки бігли по шкірі, але другий, нижній звук виразно був неприємний — слиняве плямкання, немов десь поблизу величезний беззубий рот пережовував їжу.
Підійшовши до темної, ворухливої оболонки савана, Луїза зупинилася й звернула переляканий, благальний погляд на Ральфа. Вона заговорила голосом маленької дівчинки:
— Навряд чи я зможу пройти крізь це. — Луїза замовкла, борючись із собою, потім знову заговорила: — Знаєш, воно живе. Воно спостерігає за ними. — І вказала пальцем через плече як на людей, що стовпилися на автостоянці, так і на команду телерепортерів і техніків, що займалися своїми справами ближче до будівлі. —…І це жахливо, але воно бачить і нас, що ще гірше… Бо знає, що ми теж його бачимо. Це, радше, не бачення, а відчування.
Тепер чавкання, здавалося, майже оформилось у слова, і що далі Ральф прислухався, то дужче переконувався у правильності свого припущення.
(«Заб-бб-и-и-р-р-рай-теся. Г-г-геть ї-і-і-жа хр-р-роб б-ба-ків»).
— Ральфе, — прошепотіла Луїза. — Ти чуєш?
(«Н-н-нен-н-на-ви-джу-у-у. У-у-уби-и-и-ва-ти-му-у-у. У-у-усіх-х-х»).
Ральф кивнув і знову взяв жінку під руку:
— Ходімо. Луїзо.
— Ходімо?.. Куди?
— Униз. До кінця.
Якусь мить вона з нерозумінням дивилася на Ральфа; потім кивнула, Ральф відчув внутрішній спалах — трохи сильніше, ніж минулого разу, і раптом день довкола нього прояснився. Туманний бар’єр, що рухався перед ними, розтанув, зник. Проте вони зажмурилися й затамували подих, коли підійшли до того місця, де, як вони знали, був край савана. Ральф відчув, як напружилася рука Луїзи, коли вона поспішно долала невидимий бар’єр, а коли він сам проходив крізь нього, темний поплутаний клубок спогадів — повільна смерть його дружини, втрата улюбленого собаки в дитинстві, образ Білла Мак-Говерна, що сповзає по стіні й хапається за груди, — огорнув його розум, а потім стиснув жорсткою, невблаганною хваткою. Чулися сріблисті схлипи, такі безперервні й моторошно безглузді, — схлипи ідіота. Вони подолали бар’єр.
2.
Коли вони вийшли з-під дерев’яної арки автостоянки, Ральф підвів Луїзу до лавочки й змусив сісти, незважаючи на всі її запевняння щодо чудового самопочуття.
— Гаразд, але мені й самому необхідно зібратися з думками.
Вона ніжно поцілувала його в щоку:
— Скільки завгодно, любий.
Ральфу знадобилося хвилин п’ять, перш ніж він відчув у собі достатньо сил. Він узяв Луїзу за руку, і вони разом підвелися.
— Ральфе, ти відшукав його сліди?
Він кивнув:
— Щоб побачити їх, нам потрібно підстрибнути на два рівні. Спершу я піднявся на рівень бачення аур, адже на цьому щаблі час не прискорюється, проте трюк не спрацював. Треба було чогось більшого. Однак варто бути дуже обережними. Бо коли ми бачимо…
— Нас теж можуть бачити Так. До того ж нам не можна гаяти часу.
— Безперечно. Ти готова?
— Майже. Здається, для початку мені потрібен ще один поцілунок. Годиться й швидкоплинний.
Посміхаючись, Ральф поцілував жінку.
— Ось тепер я готова.
— Тоді ходімо.
Спалах.
3.
Біля автобусної зупинки виднілися червонуваті плями слідів, що вели у бік доріжки, якою користувалися бігуни із травня по вересень, Луїза затрималася на мить біля низького дощатого паркану, оглядаючись довкола, бажаючи переконатися, що трибуни стадіону порожні, потім підстрибнула вище. Вона рухалася з легкістю й грацією молоденької дівчини, але, перекинувши ногу через паркан і осідлавши його, завмерла. На обличчі її з’явився змішаний вираз подиву й конфузу.
— Луїзо? З тобою все гаразд?
— Так. Уся справа в цій клятій спідній білизні! Здається, я схудла, і тепер вона не бажає триматися там, де мусить! Чорт забирай!
Ральф усвідомив, що бачить не лише поділ комбінації Луїзи, але й три-чотири дюйми рожевого шовку. Він заледве стримав посмішку, коли Луїза сіла на широку планку паркану, піднявши догори тканину. Ральф хотів було сказати, що вигляд у неї при цьому доволі спокусливий, але не сказав, вирішивши, що це не дуже вдала думка.
— Відвернися, поки я поправлю деталь туалету, і зітри дурну, самовдоволену усмішку зі свого обличчя.
Ральф слухняно відвернувся й почав дивитися на Громадський центр. Якщо на його лиці й грала посмішка (Ральф вважав, що Луїза, швидше за все, помітила це по його аурі), то вид темного, ворухливого савана одразу ж її розвіяв.
— Луїзо, може, краще взагалі це зняти?
— Даруйте, Ральфе Робертсе, але не в моїх правилах знімати спідню білизну й залишати її на біговій доріжці, а якщо ти коли-небудь і знав дівчину, яка дозволяла собі подібні речі, сподіваюся, це було ще до знайомства з Керолайн. Жаль, що у мене немає…
У голові Ральфа зринув образ англійської шпильки.
— Звичайно, але не носиш же ти її з собою, Ральфе!
Він похитав головою й послав свій власний образ: клепсидра, у якій безперестанку тече пісок.
— Добре, добре, я прийняла послання. Здається, тепер нижня спідниця на мені трохи протримається. Можеш обертатися.
Луїза самовпевнено зістрибнула з дощатого паркану, однак аура її сполотніла, а під очами знову з’явилися темні кола. Повстання Одеж провалилося. Ральф підстрибнув, заносячи ногу над парканом, і легко зістрибнув униз. Йому сподобалося відчуття цього руху — здавалося, воно пробудило давню пам’ять у його суглобах.
— Нам треба добряче підживитися, Луїзо.
Луїза стомлено кивнула:
— Знаю. Ходімо.
4.
Йдучи по залишених Атропосом мітках, вони перетнули стадіон, перелізли через паркан з протилежного боку, тоді спустилися зарослим чагарником схилом до Нейболт-стріт. Ральф, бачачи, як Луїза похмуро притримує сповзаючу нижню спідницю, хотів було ще раз запропонувати позбутись її, але передумав. Якщо їй набридне, вона зробить це й без його порад.
Найбільша
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсоння», після закриття браузера.