Читати книгу - "Три мушкетери"

коли з твоєї вини Д'Артаньянові скоїться щось лихе, я знайду тебе скрізь, хоч би де ти був, і тоді — прощайся з життям!

— О пане! — мовив Планше, ображений підозрою, а ще більше наляканий незворушним виглядом мушкетера.

— А я, — сказав Портос, люто обертаючи очима, — злуплю з тебе живого шкіру.

— Ах, пане!

— А я, — обізвався Араміс своїм лагідним, мелодійним голосом, — спалю тебе на повільному вогні, як це роблять дикуни.

— Ох, пане!

Планше заплакав. Та ми не зважимось сказати, чи від страху він плакав, чи від замилування такою непорушною одностайністю чотирьох друзів. Д'Артаньян потиснув Планше руку й обійняв його.

— Розумієш, Планше, — сказав він, — добродії кажуть тобі все це тільки з прихильності до мене, а насправді вони тебе щиро люблять.

— О пане! — вигукнув Планше. — Або я виконаю доручення, або хай мене четвертують. Але навіть якщо мене четвертуватимуть, то будьте певні, що жоден шматочок мого тіла не викаже вас.

Вирішили: Планше іде завтра о восьмій ранку, щоб за ніч він міг вивчити листа напам'ять. Хитрий слуга виграв на цій умові рівно дванадцять годин — адже він мав повернутися на шістнадцятий день о восьмій вечора.

Вранці, коли Планше сідав на коня, Д'Артаньян, який у душі відчував прихильність до герцога Бекінгема, відвів свого слугу вбік і промовив:

— Слухай, коли ти передаси листа лордові Вінтеру й він прочитає його, то скажи: «Пильнуйте його світлість лорда Бекінгема, бо його хочуть убити». Але розумієш, Планше, це така серйозна й важлива таємниця! В тому, що довіряю її тобі, я не признався навіть своїм друзям. І не написав би про це в листі, хоч би мені пообіцяли чин капітана.

— Будьте певні, пане, — відповів Планше, — ви самі побачите, чи можна покластися на мене.

Планше скочив на чудового коня, якого він мав замінити за двадцять льє від табору на поштових, і поскакав чвалом. Серце його, ніде правди діти, трохи щеміло від спогадів про погрози трьох мушкетерів, та все ж він був у прегарному настрої.

Базен виїхав наступного ранку до Тура, маючи вісім діб для виконання покладеного на нього доручення.

Тим часом, поки їхні посланці були відсутні, четверо друзів з цілком зрозумілих причин були як ніколи обережні й до всього придивлялися та прислухалися. Вони намагались дізнатися, про шо гомонять у таборі, стежили за кожним кроком кардинала й рознюхували, чи не прибув часом до Рішельє який-небудь новий посланець. Не раз і не двічі вони жахалися, коли їх несподівано викликали до начальства. Крім того, їм треба було дбати й про власну безпеку: міледі, як страхітливий привид, повсякчас стояла перед їхніми очима й не давала їм спати спокійно.

На ранок восьмого дня Базен, як завжди бадьорий і, своїм звичаєм, усміхнений, увійшов до корчми «Гугенот», де саме снідали четверо друзів, і сказав, як було домовлено:

— Пане Арамісе, ось відповідь од вашої кузини.

Друзі радісно перезирнулися: половину справи зроблено! Щоправда, ця половина була куди простіша й вимагала значно менше часу.

Почервонівши, Араміс узяв листа, написаного незграбним почерком і з орфографічними помилками.

— Боже мій! — сміючись, вигукнув він. — Це таки безнадійно! Ніколи бідолашна Мішон не навчиться писати, як пан де Вуатюр.

— Що теє за отна, тея бітна Мішон? — спитав швейцарець, який теж снідав у «Гугеноті».

— Це всього-на-всього чарівна юна білошвейка, яку я колись кохав. Тож я попросив її написати мені на пам'ять кілька рядків, — відповів Араміс.

— Хай йому шорт! Якщо фона така ш фелика сама, як і її літери, ви туше щасливий, тофаришу! — сказав швейцарець.

Араміс прочитав листа й віддав Атосові.

— Погляньте, що вона написала, Атосе, — сказав він.

Атос пробіг очима послання й, щоб остаточно розвіяти підозри швейцарця, прочитав уголос:

— «Любий кузене, моя сестра і я дуже добре відгадуємо сни й страшенно боїмося їх. Але про ваш, сподіваюся, можна сказати — не вір у сни, омана вони. Прощавайте! Залишайтесь здорові й час од часу нагадуйте про себе.

Аглая Мішон».

— Про який це сон вона пише? — спитав драгун, що й собі підійшов до гурту.

— Авшеш, про який сон? — підхопив швейцарець.

— Хай йому чорт! — відповів Араміс — Якось мені приснився страшний сон, і я розповів його кузині.

— О так, Боше мій! Це душе просто росповісти свій сон, але я шотного расу не пачив сніф.

— Ви дуже щасливі, — мовив Атос, підводячись з-за столу. — Я був би радий, якби міг сказати те саме про себе!

— Шотного расу! — повторив швейцарець, запишавшися з того, що така людина, як Атос, бодай у чомусь йому заздрить. — Шотного расу!

Тільки-но Атос підвівся, Д'Артаньян теж устав з-за столу, взяв друга під руку й вийшов разом з ним.

Портос і Араміс мусили залишитись, щоб відповідати на грубуваті жарти драгуна та швейцарця.

Базен одразу пішов спати, підмостивши собі під голову жмут соломи. А що він мав жвавішу уяву, ніж швейцарець, то йому приснилося, ніби пан Араміс, ставши папою, одягає йому на голову кардинальську шапку.

Проте, як ми вже казали, своїм щасливим поверненням Базен тільки трохи розвіяв ту тривогу, яка огорнула наших друзів. Дні чекання тягнуться довго, і Д'Артаньян ладен був побитися об заклад, що доба мала тепер сорок вісім годин. Він забував про вимушену довготривалість подорожі по морю, він перебільшував всемогутність міледі. Д'Артаньян гадав, що в цієї жінки, яка здавалася йому втіленням демонічної сили, є такі самі надприродні спільники. Почувши ледь уловимий шурхіт, він думав, що це вже прийшли по нього або привели назад Планше для очної ставки з ним та його друзями. Більше того, його довіра до шановного пікардійця меншала з кожним днем. Тривога Д'Артаньяна, яку він уже не міг приховати, передалася Портосові й Арамісові. Тільки Атос був, як завжди, незворушний, наче на нього не чатувала небезпека й життя, як і раніше, минало спокійно та буденно.

На шістнадцятий день Д'Артаньян та двоє його друзів хвилювалися так, що не могли всидіти на місці. Ніби привиди, тинялись вони по дорозі, якою мав приїхати Планше.

— Їй-же право, — казав їм Атос, — ви не чоловіки, а діти. Отак боятися жінки! По суті, що нам загрожує? В'язниця? Нас звідти визволять: адже визволили пані Бонасьє. Нам відрубають голови? Щодня в траншеях ми наражаємось на більшу небезпеку, бо ядро може розтрощити нам ногу, і я певен, що хірург завдасть нам куди більших страждань, відрізаючи ногу, ніж кат,