Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

брате, спектр. Не той, що ми бачити можемо. А тепер візьмемо музичні коливання…

— Ну той й що? — нетерпляче перебив його Кременчук, якому ці музичні та інтелектуальні вправи почали вставати поперек горла. — Що це доводить?

— Та нічого особливого, — знизав широченними плечима Мамай. — Просто будь-який світ музику собою уявляє.

Чисте, так би мовити, мистецтво. Велике мистецтво, велику музику. Музику душі. І саме з неї народжується будь-яка наука.

— Мене зараз інша музика цікавить, — похмуро відгукнувся Богдан. — Музика зброї.

— Теж непогана мелодійка, — згідливе кивнув Мамай, знову розпалюючи погаслу було люльку та скоса спостерігаючи за тим, як Норильцєв видобуває з бандури чергові задумливі акорди. — Потрібний такий мотив.

Особливо в походах бойових.

— Оце маємо, пане-товаришу, музичний опус саме такого походу.

— Та ну? Чи не з Дар Ветером на прю кортить стати? Так він же в нас людина мирна.

— Не лише мирна, а й боягузлива вкрай, як на мене. До речі, де він, не знаєте?

— А поряд, — загадково відповів Мамай. — Що, потрібний?

— Лише для одного. Щоб до Сніжани вивів.

— Сніжани?! — раптом нашорошився козак. — Що — Сніжани?! Що зі Сніжаною?!?

— Та лихо в нас трапилось. Вкрали у нас Сніжанку.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер.

— Дарт Вейдер!? — підхопився на рівні Мамай, а кінь його, що до того спокійно пряв вухами не віддалік, раптом заіржав. Коротко і вкрай стривожено. — Як — Дарт Вейдер?

Він що, на Кременчуку?!

— Так точно, — відсторонився нарешті від бандури й Норильцєв. — Тутечки він. На Кременчуку вашому. Він доньку в Кременчука нашого викрав.

— Так чого ж відразу не сказали! — з болем вигукнув козак, буквально видираючи музичний інструмент з рук Зоребора й хапаючи коня за поводдя. — Пісні вони співають!

Розмову розмовляють! Поспішати ж треба!

— Слава тобі, Господи! — скочив собі на рівні й капітан. — Хоч до одного дійшло! А де він, де Дарт Вейдер?

— Не метушись, — відмахнувся козак, якого просто не могло існувати в реальному світі, — зараз визначимось. І, приклавши ребро долоні до чола, створюючи таким чином козирок над своїми великими очима і стаючи від того схожим не лише на Дар Ветера, а й на Богдана, Мамай розпочав уважно й повільно оглядати найближчі кургани, вдивляючись в лискучі баби-кристали, що завмерли на їхніх верхівках.

— О! — вигукнув за хвилину. — Пішли.

Та й посунув обережно, наче тонкою кригою, по дзеркальних травах, тягнучи за собою свого срібного коня.

Що він там побачив, було незрозумілим, але Богдан не став зайвий раз розпитувати про те їхнього несподіваного поводиря. Навпаки, він відразу ж заворушився, ступаючи за тим просто слід у слід. Норильцєв було затупцював на місці, але за мить кинувся за старшими товаришами.

Червона околичка кашкета Кременчука мерехтіла попереду, наче червона пляма світлофору, але Ігор, закусивши губу, знову й знову крокував просто на заборонене світло.

***

Сказати, що пересувалися вони тривалий час, не можна було. Втім, як і нетривалий. Взагалі, з відчуттям часу відбувалося щось незрозуміле. Наче дробився отой час в дзеркальних калейдоскопах, мерехтів, розсипався, але залишався на місці. Начебто важелезним став той час, неповоротким, розміром у цілу тобі вічність.

Саме тому Ігор не міг достеменно сказати за скільки хвилин чи годин Мамай, що вів свого коня попереду за поводдя, зненацька рвучко зупинився, застережливо здійнявши правицю. Попереду височив доволі високий лискучий пагорб з крутими схилами. Схили були вкриті ртутною травою, а на верхівці пагорбу вилискував півтораметровий кристал-баба. На поверхні кристала щось відбувалось.

Мамай мовчки примружився, відпустив коня, котрий відразу захрумтів скалками сріблястої трави, і розпочав обережно підійматися по склистому схилу. Назад він навіть не обернувся, начебто напевно знаючи, що Кременчук з Норильцєвим потягнуться за ним.

Здіймалися обережно, намагаючись не порушувати сяючу тишу, яка щомиті могла розсипатися знервованою кришталевою луною. Кристал на верхівці пагорбу ставав все ближчим, ближчим, і раптом Богдан, на мить зупинившись перед тим, кинувся було вперед. І вгору. Але відразу ж був притриманий міцною рукою Мамая. Іззаду за поперек капітана схопився Норильцєв.

— Спокійніше, Богдане Івановичу, спокійніше, — самими губами мовив козак. — Не швидить, не треба. Все буде гаразд. Ви вже повірте мені, старому.

— Допоможеш? — видихнув Кременчук вдивляючись в поверхню кришталевої баби, на якій неясне зображення темної постаті робило кінцівками незрозумілі паси над дівочим силуетом. Сам же силует був непорушний і лежав горілиць біля самих ніг постаті, в якій явно вгадувалися ознаки електратора.

— Чи допоможу? — перепитав Мамай і суворо посміхнувся. — Ну, я ж не Дар Ветер. Втім, і його зрозуміти можна. З нас усіх він найбільше ризикує.

У те, чим той ризикує і з яких таких „нас”, капітан вникати не став. Не до того капітанові було. Набагато корисніше було швидко визначити, з якої сторони світу донька його з Дарт Вейдером клятим у кристалічний поверхні відбиваються.

Вочевидь, над цим замислився й Норильцєв, бо хлопець обернувся, думаючи, мабуть, що електратор якимось чином опинився позаду їх. Але там нікого не було. Та й самі мандрівці не відображувалися в кристалі. Начебто й не було їх поряд із ним.

— А за ним, за ним він влаштувався, — прошепотів Мамай, зрозумівши метушливу поведінку своїх нових знайомців. — З того боку. Там галява є.

Яка така галява може бути розташована на схилі пагорбу, Богдан не втямив. Та й не хотів він над цим розмірковувати. Він іншого хотів. І тому кинувся було до кристалічної баби, але знову був зупинений міцною козацькою рукою.

— Не смикайся! За мною давай краще, прикриєте вдвох, — і безгучно ковзнув за край дзеркального утворення.

Кременчук з Норильцєвим теж не змусили на себе чекати. Але вони мимохіть зупинилися, тільки-но вигулькнули на іншій бік схилу. Бо того там просто не існувало. Пагориста рівнина тягнулася ген до обрію. А в