Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

style="">Земля під руками полонених була сипка, легко кришилася, далі йшов шар кременистого туфу; тому, хоч і бракувало інструментів, яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей рили хідник у зовнішній стіні укріплення. Навіщо? Знали вони про існування полонених, чи випадково якісь особисті наміри змусили їх тут копати?

Полонені подвоїли зусилля. Кров точилася зі здертих пальців, але вони рили й рили. За півгодини яма досягла вже півтуаза. Звуки з того боку ставали чимраз чіткіші, і всі впевнились - тільки тонкий шар землі перешкоджав безпосередньому сполученню.

Збігло ще кілька хвилин, і раптом майор відсмикнув руку, вражену чимсь гострим. Він затамував крик, який ледь не вихопився йому з уст.

Джон Манглс відхилив лезом кинджала ніж, вистромлений із землі, і схопив руку, що його тримала.

Це була рука жінки або дитини, рука європейця!

Ні з того, ні з іншого боку ніхто не вимовив жодного слова. Очевидно, обидві сторони розуміли, що треба мовчати.

- Невже це Роберт? - прошепотів Гленарван.

Та хоч як стиха вимовив він це ім’я, Мері Грант, котру збудив рух у хижі, прослизнула до Гленарвана й, схопивши цю замещену землею руку, вкрила її поцілунками.

- Ти! Ти! - шепотіла дівчина, що не могла не впізнати цієї дитячої руки.- Ти, мій Роберте!

- Це я, сестричко,- відповів Робертовий голос,- я тут, щоб вас усіх врятувати. Але тихо!

- Хоробрий хлопчина! - повторював Гленарван.

- Стежте за дикунами зокола,- шепотів далі Роберт.

Мюльреді, який покинув на хвилину свій спостережний пункт, коли з’явився Роберт знову повернувся до дверей.

- Все гаразд,- мовив він.- Вартують тільки четверо. Решта поснули.

- Сміливіше! - вигукнув Вільсон.

Отвір миттю поширили, і Роберт з сестриних обіймів перейшов у обійми леді Гелени. Він був увесь обмотаний довгою мотузкою з форміуму.

- Хлопчику мій! Хлопчику мій! - шепотіла молода жінка.- То дикуни не вбили тебе!

- Ні, не вбили,- так само пошепки відповів Роберт.- Сам не знаю, як серед тої метушні мені вдалося вислизнути. Я вибрався за межу укріплень. Два дні я ховався в чагарнику, а вночі блукав навколо. Я хотів вас побачити. Коли плем’я зібралося на похорон ватажка, я оглянув те місце, де стоїть оця в’язниця, й побачив, що зміг би до вас добратися. В порожній хижці я потяг ножа й мотузку. Я видерся нагору, мов драбиною, чіпляючись за траву та за гілля кущів. В скелі, до якої прилягає ця хатина, я натрапив на печеру, і мені довелось, аби дістатися до вас, прокопати лише кілька футів м’якої землі. І ось - я тут!

Двадцять німих поцілунків стали за єдину відповідь, що її тільки й міг дістати Роберт.

- Ходімо! - мовив він рішуче.

- А Паганель унизу? - спитав Гленарван.

- Пан Паганель? - здивовано перепитав хлопець.

- Так. Він чекає нас?

- Але ж ні, сер. Невже пана Паганеля немає з вами?

- Його немає тут, Роберте,- відповіла Мері Грант.

- Як? Ти не бачив його? - спитав Гленарван.- Хіба ви не зустрілися під час колотнечі? Хіба ви не разом утекли?

- Ні, сер,- відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга.

- Тікаймо,- мовив майор,- не можна втрачати ані хвилини. Де б не опинився Паганель, йому не загрожує більша небезпека, ніж нам. Ходімо!

Справді, дорогоцінний час спливав. Тікати треба було негайно. Втеча не здавалась би важкою, якби не прямовисна скеля футів двадцять заввишки, котрою полонені мали спуститися, вибравшись із печери. Далі аж до споду гори йшов положистий схил. Відтіль вони могли швидко добратися до вузьких долин, які простягалися внизу одна за одною. Але маорійцям, що помітили б утікачів, довелось, наздоганяючи їх, зробити чималий гак; адже вони не могли знати, що між Варе-Атуа й зовнішнім схилом вирито хідник.

Уживши всіх застережних заходів, підготувалися до втечі. Полонені один по одному спустились у вузький отвір й опинилися в печері. Джон Манглс, перш ніж покинути хижу, знищив усі сліди підкопу й прослизнув у свою чергу в відтулину, щільно закривши її по тому матами. Підземний хід в такий спосіб надійно приховано.

Тепер ішлося про те, щоб спуститись прямовисною скелею до гірського схилу, і це було б ніяк зробити, коли б Роберт не приніс міцної мотузки з форміуму.

Її розкрутили, закріпили на прискалку, а другий кінець кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям спускатися, випробував мотузку; вона здалася йому не надто надійною. Це вимагало обачності: впасти з такої висоти означало забитися на смерть.

- Ця мотузка,- сказав Джон Манглс,- може витримати вагу тільки двох чоловік. Залежно від цього й діятимемо. Хай спершу спустяться лорд і леді Гленарван; коли вони досягнуть схилу, хай тричі смикнуть за мотузку, це буде для нас знак, що можна спускатися вслід за ними.

- Спочатку піду я,- сказав Роберт.- Унизу, на схилі, я знайшов глибоку западину, де можуть заховатися ті, хто спускатиметься перший, очікуючи решту.

- Гайда, спускайся, хлопче,- сказав Гленарван, потиснувши руку юнакові.

Роберт зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, сповістивши, що хлопець щасливо досяг схилу гори.

Гленарван і леді Гелена зараз же вийшли з печери. Було ще темно, але на сході гірські вершини почали вже ледь помітно сіріти.

Дошкульний вранішній холод підбадьорив молоду жінку, і вона відважно почала свою небезпечну подорож. Спочатку Гленарван, за ним Гелена спустились вздовж прямовисної скелі до того місця, де вона спирається на вершину схилу. Відтіль Гленарван почав сходити вниз укосом, йдучи вперед лицем до дружини й підтримуючи її. Він намацував кущики трави й чагарі, які могли б служити опорою; спочатку він їх випробовував, а тоді ставив на них Геленину ногу. Сполохані зненацька птахи галасливо злітали над їхніми головами; втікачі тремтіли щоразу, коли потривожені ними камінці з гуркотом котилися до підніжжя гори.

Вони досягли вже середини схилу, коли до них долинув з отвору печери голос Джона Манглса.

- Зупиніться! - стиха гукнув він.

Гленарван, учепившись одною рукою за кущик трави, а другою підтримуючи дружину, прикипів до місця, затамувавши подих.

Ударив тривогу Вільсон. Почувши якийсь шум на майданчику перед Варе-Атуа, він увійшов знов у хижу й, піднявши мату, став слідкувати