Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— О, Дереку, це вже більше мені подобається!

— Я подам у відставку.

— О ні, тільки не це! Йди вже ліпше в адміністративний відділ. Але тільки тимчасово. Потім повернешся у відділ кримінальних розслідувань.

Майор думав собі, що, понудьгувавши кілька тижнів, я зміню рішення й попрошуся назад.

Коли я вже виходив із кабінету, він запитав:

— Є новини від Джесса?

— Він не хоче нікого бачити, майоре.

Джесс удома розбирав Наташині речі. Він ніколи не уявляв собі життя без неї й, опинившись у бездонній порожнечі, яку неможливо було заповнити, тепер губився поміж намаганням позбутися минулого й водночас зберегти його.

Якась частина його хотіла негайно перегорнути сторінку, все покинути і все забути, і в такі хвилини він гарячково починав наповнювати коробки всіма речами, що мали стосунок до неї, щоб викинути їх на смітник. Та варто йому було бодай на мить зупинитися чи затримати увагу на якомусь предметі, аж він починав вагатися, а потім намагався зберегти все те — якусь рамочку від світлини, ручку без пасти чи клапоть старого паперу.

Він брав його до рук і довго дивився на нього. Думав собі, що все ж таки не треба викидати геть усе, що треба лишити декілька речей, щоб згадати про все те колишнє щастя, і тоді клав той предмет на стіл, щоб не викинути. Потім починав переглядати речі в коробці. Ти ж не викинеш цього? — думав він собі. — І цього теж. О ні, не можеш ти викинути чашку, куплену в Метрополітен-музеї, адже вона з неї пила чай! І врешті він діставав усе назад. І вітальня, що якусь часину тому була вільна від цього мотлоху, тепер ставала музеєм, присвяченим Наташі. Його дідусь із бабусею сиділи на дивані, дивилися на все те сповненими сліз очима і шепотіли:

— Ото гівно!

*

У середині грудня Дарля вирішила вивезти все з «Маленької Росії».

Світляну вивіску демонтували і розтрощили, меблі продали, щоб заплатити за останні місяці найму приміщення й розірвати угоду про оренду. Вантажники переносили останні стільці, щоб перевезти до ресторану, який їх придбав, а Дарля сиділа на холодній бровці тротуару й дивилася на все те. Аж хтось із вантажників приніс їй картонну коробку.

— Ми знайшли її у кутку в кухні. Може, ви захочете це взяти собі?

Дарля заглянула в коробку. Там були Наташині нотатки, меню, кухонні рецепти, одне слово, пам’ять про те, якими вони з нею були. А ще була там світлина, де знявся Джесс, Наташа, Дерек і вона. Дарля взяла ту світлину і довго дивилася на неї.

— Я візьму це фото, — сказала вона. — Дякую. Решту викиньте.

— Справді?

— Так.

Вантажник кивнув і подався до ваговоза. Дарля знесилено заридала.

Треба було все забути.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 1 серпня 2014 року

Через шість днів після прем’єри

Невже Меґан хотіла покинути Семюеля Падаліна? І невже він не втерпів і вбив її, а потім іще й отримав за неї страховку?

Коли ми приїхали до нього того ранку, вдома його не було. Ми вирішили податися до нього на роботу. З бюро адміністратора йому сповістили про нас, і він мовчки припровадив усіх до свого кабінету, зачекав, поки ми зачинимо за собою двері, а потім просто-таки вибухнув.

— Ви що, показилися? Чому ви без попередження прилізли сюди? Хочете, щоб я втратив роботу?

Він був страшенно розлючений. Тоді Анна запитала:

— Ви завжди такий гнівливий, Семюелю?

— Чому ви запитуєте про це?

— Тому що ви били свою дружину.

Семюель Падалін аж рота роззявив.

— Що ви торочите?

— Не вдавайте, буцімто ви страшенно здивовані, — гостро сказала Анна, — ми все знаємо!

— Хто вам таке сказав, га?

— Не має значення, — відтяла Анна.

— Послухайте, за місяць до її загибелі поміж мною і Меґан сталася величезна сварка, це правда. Я дав їй ляпаса, бо не міг витерпіти. Геть з глузду зсунувся. Цьому не було вибачення. Але це був єдиний раз. Я не бив Меґан!

— Чому ви посварилися?

— Я виявив, що Меґан мене зраджує. Я хотів її покинути.

*

Понеділок, 6 червня 1994 року

Того ранку, зваривши каву і збираючись уже йти на роботу, Семюель Падалін побачив, що дружина вийшла зі своєї кімнати в халаті.

— Ти не працюєш сьогодні? — запитав він.

— У мене температура, недобре почуваюся. Щойно зателефонувала Коді й попередила, що не буду сьогодні в книгарні.

— Маєш рацію, — сказав Семюель і одним духом допив каву. — Іди полеж.

Він поставив чашку в мийницю, поцілував дружину в чоло і подався на роботу.

Звичайно, він так нічого б і не дізнався, якби не повернувся за годину, щоб узяти теку, яку прихопив на вихідні, щоб уважно переглянути, та й забув у вітальні на столі.

Діставшись своєї вулиці, він побачив, як Меґан виходить із дому. На ній була розкішна літня сукенка і вишукані босоніжки. Вигляд мала радісний, вона була в доброму гуморі й нічим не нагадувала ту жінку, яку він покинув у хаті годину тому. Він зупинився й побачив, що вона сідає в авто. Жінка не помітила його. Він вирішив податися за нею.

Меґан попрямувала до Бріджгемптона, не підозрюючи, що за нею стежить її чоловік, який тримається за кілька автомобілів позаду. Проїхавши центральну вулицю міста, звернула на шлях до Саґ-Гарбора, а за двісті метрів покотила до розкішної садиби готелю «Троянда Півночі». То був дуже престижний готель, що стояв на відлюдді, там полюбляли зупинятися нью-йоркські знаменитості. Семюель теж звернув за нею, проте лишив її трохи далі попереду, щоб вона його не помітила. Підкотивши до готелю, він не знайшов її ні в барі, ні в ресторані. Вона піднялася простісінько в готель. Зустрілася з кимось у номері.

Того дня Семюель Падалін не повернувся на роботу. Він сидів у машині на паркувальному майданчику і впродовж довгих годин чекав дружину. Вона так і не вийшла, й тоді він поїхав додому і почав порпатися в її щоденниках. Там він із жахом виявив, що вона вже цілі місяці зустрічається з якимось чоловіком у готелі «Троянда Півночі». Хто ж він такий? Вона писала, що запізналася з ним під час святкування Нового року. Вони були там разом. Отже, він його бачив. Може, навіть знав. Семюеля аж занудило. Він сів у авто і поїхав