Читати книгу - "Королева пустелі"

там північний шарифський суд і пообіцяв, що, незважаючи на турецьку навалу на прикордонній смузі, щойно лінія кордону буде визначена, він гарантуватиме курдам регіональний уряд на території Іраку. Крім того, Фейсал зобов’язався присудити землі та самовизначення тим ассирійцям, яких виселили з їхніх домівок: «Велика ймовірність, що загроза з боку турків дуже сильно вплине на формування з арабів нації», — зауважила Ґертруда.

Через свою повсякденну роботу та ще й періодичні розбіжності з королем Ґертруда почала більше контактувати з його радником, Кінаганом Корнваллісом. Корнвалліс познайомився з Хуссейном і його синами ще на самому початку арабського повстання; коли Фейсал перебував у Сирії, то особисто назначив англійця своїм радником. Відтоді всю свою кар’єру Корнвалліс присвятив іракському королю. На думку Лоуренса, він міг «місяцями ходити роздратованим до чортиків і водночас виглядати цілком спокійним і байдужим». Ще після першої їхньої зустрічі Ґертруда охарактеризувала королівського помічника як «надійну опору». Він був одружений з жінкою, яку, за цікавим збігом обставин, теж звали Ґертрудою; вона разом з чоловіком переїхала до Іраку, однак їх рідко бачили разом. Зі свого боку Корнвалліс швидко розпізнав здібності секретаря зі східних питань, і не минуло багато часу, як він запропонував Ґертруді роботу в новій іракській адміністрації на посаді начальника розвідки у міністерстві внутрішніх справ. У відповідь Ґертруда посміхнулася й відповіла, що не може покинути сера Персі, а тоді додала, що на посаді іракського держслужбовця їй довелося б відмовитися від свого спеціального статусу королівського зв’язкового.

Міцна дружба між Ґертрудою та Корнваллісом зав’язалася напередодні Різдва 1922 року, коли, повернувшись додому з роботи, вона побачила, як її повар і слуга Заїя влаштували смертельну сутичку на кухні посеред цілої гори битого посуду, борючись за обробний ніж. «Я серйозно на них нагримала за те, що вони святкували Різдво у такій непідходящій манері. Марі вечеряла не вдома, тож я сама сіла за стіл і, зажурившись, почала розмірковувати над тим, до яких мені потрібно вдатися заходів, щоб реорганізувати своє домашнє господарство».

До кінця місяця ситуація між поваром та Заїя повністю прояснилась:

«Увесь той тиждень я провела з гострим дискомфортом через те, що Заїя так добре помирився з моїм поваром, що тепер збирається одружитися з його донькою. Їхній шлюбний союз — це, звісно, краще, ніж коли вони лупили один одного по голові, але тепер, коли Заїя наречений, а повар має приготувати все для весільного застілля, у моєму будинку не залишилося нікого, хто б міг мені щось приготувати чи принести. Я тимчасово відкомандирувала себе до містера Корнвалліса та сера Елмера...».

Дружба між Ґертрудою та Корнваллісом процвітала завдяки спорідненості їхніх душ та спільній відданості — і навіть любові — до короля. За обідом вони вичерпно обговорювали його характер; а оскільки обоє відвідували різноманітні неофіційні зібрання, влаштовані королем, то часто бували разом на званих вечерях, а у вихідні — на обідах, полюванні та картярських іграх — король любив грати в бридж та дев’ятку — а ще часто відпочивали на пікніках з плаванням у річці.

Ґертруді все більше й більше починала подобатися прохолода й радість, які огортали її під час плавання, а ці пікніки стали найприємнішими митями. На одному з таких пікніків Ґертруда якось дражнила короля за його бідні навики плавця. Потім вона переодяглася під деревом інжиру, а поки сушила волосся, скуштувала декілька спілих фруктів; після цього пішла ласувати смаженою на багатті рибою під тамарисковими деревами. Ґертруда казала, що за весь тиждень це була єдина страва, яка їй по-справжньому сподобалась.

Можливо, саме через їхню велику різницю у віці — Ґертруді було п’ятдесят три, а Корнваллісу тридцять вісім — одного вечора він зміг поділитися з нею розповіддю про свій нещасливий шлюб і самотність. Коли Ґертруда описувала такі вечори у своєму щоденнику, з-під її пера випливали туманні й романтичні записи.

«Я піднялася річкою вгору під останніми променями чарівного заходу сонця і підійшла до місця, де на краю інжирового саду сиділи містер Корнвалліс, капітан Клейтон, полковник МакНіс та Девідсон і якраз бралися за вечерю. Ми лежали там у повній темряві аж до 10-ї години вечора й розмовляли... а тим часом на небо одна за одною викочувалися зорі. Ми дивилися на них не як на складову частину безкрайнього небосхилу — для нас вони були прикрасами іракського неба...».

Згодом їхня команда взяла собі за звичку проводити разом недільні дні. Цього разу Ґертруда була в компанії не єдиною жінкою. Їй подобалася Іріс Девідсон, і Ґертруда вважала її інтелігентною: вона «неймовірно швидко» змогла вивчити арабську мову, на відміну від багатьох дружин британських офіцерів, які проживали в Багдаді. «До свого незмінного списку друзів я додала Девідсона та містера Корнвалліса», — написала Ґертруда.

У 1923 році місіс Корнвалліс, про яку досі не було жодного слова, залишила свого чоловіка й попливла додому; часто згадуваний у Ґертрудиних листах містер Корнвалліс став уже просто «Кеном». Для Ґертруди, яка тут, у багдадській пустелі, більше, ніж будь-коли, сумувала за своєю сім’єю, Різдво зазвичай було найсумнішим періодом року. Однак цього року вона разом з Корнваллісом, Фейсаловим братом Заїдом та Найджелом Девідсоном вирушила у шестиденне полювання до Вавилона. Коли Марі спаковувала валізу господині, то постаралася покласти туди найгарніші шовкові та мереживні нічні сорочки. Ґертруда ще запитала, навіщо вона їх поклала, нагадавши, що їде на полювання. На якусь мить француженка зніяковіла, а тоді відповіла, що Нураль-Дін, суданський слуга Кена, може їх побачити. Навряд чи Кен або його слуга могли так близько знаходитися біля Ґертруди вночі, щоб розгледіти її нічне вбрання. Одначе з експедиції Ґертруда повернулася надзвичайно щаслива: «На мою думку, це була найпрекрасніша експедиція за всю історію Іраку».

На превеликий жаль, після різдвяного піднесення їхніх взаємин, між Ґертрудою та Корнваллісом виник певний розлад. Улітку Корнвалліс збирався до Англії, де мав вирішити всілякі формальності у зв’язку з їхнім з дружиною розлученням. Наприкінці січня Ґертруда написала листа до Флоренс, у якому розповіла, що почувається надзвичайно нещасною, а тоді протягом десяти тижнів ім’я «Кен» не згадувалося в жодному з її листів. Після цього вона написала сестрі Моллі, коротко розповідаючи про свої спроби переконати Корнвалліса в тому, що може зробити його щасливим, і описувала свою любов до нього, як материнську чи сестринську в сумі з «тією іншою любов’ю». Корнвалліс, який відчув гостре зніяковіння, обдарував Ґертруду кам’яним виразом обличчя і в подальшому почав уникати. Для нього Ґертруда була незрівнянною жінкою, дорогоцінною довіреною особою та єдиною людиною, з