Читати книгу - "Мене називають Червоний"

від ран і насолоди, одним напіврозплющеним оком дивився, куди летить наш світ любові: заворожено милувався моїм лицем, ніби малюнком, якого радий тримати в руках, а потім я немов перетворилася для нього на мінгрельську повію.

В мить насолоди він закричав, ніби легендарний герой з мініатюри, якого розрубали шаблею навпіл під час бою іранської та туранської ратей. Я злякалася, що його крик почує все махаллє. Однак навіть у хвилини найвищого натхнення, найбільшого збудження, коли його рука рухалася по очеретині з волі Аллаха, Кара, як справжній маляр, що продумує розмічення сторінки, якоюсь частинкою свого розуму шукав наше місце в світі.

— Скажеш дітям, що змащувала маззю батькові рани, — промовив він, одсапуючись.

Ці слова не просто стали кольором нашого кохання, яке пливло вузькою протокою між життям і смертю, забороненим і раєм, безвихіддю та соромом — вони прозвучали як його запорука.

Кара помер через двадцять шість років — уранці впав біля колодязя й відійшов. Я любила його до самої смерті, і впродовж двадцяти шести років ми з моїм мужем кохалися в обідню пору, коли крізь щілини віконниць у кімнату заглядало сонячне проміння, а Шевкет та Орхан, поки були дітьми, бешкетували надворі — нас тішили їхні голоси. Про свої інтимні хвилини ми так і говорили: «Змазати рану маззю». Отож мої ревниві сини могли ще довго спати зі мною в одному ліжку, бо я не хотіла, щоб вони заздрили й погано ставилися до завжди засмученого й грубуватого Кари. Будь-яка розумна жінка знає, що набагато краще спати в обіймах дітей, аніж з пригніченим, ображеним на життя чоловіком.

Ми, я та діти, були щасливі, а Кара — ні. Найперша причина тому, яку не приховаєш від людського ока, — це те, що його рана від плеча до шиї так до кінця й не загоїлася. Як говорили люди, мій коханий чоловік залишився «калікою». Це не було каліцтво, яке б ускладнювало йому життя, однак воно зіпсувало його зовнішність. Щоправда, я сама чула, як інші жінки, котрі бачили Кару здалеку, казали, що він привабливий. Проте праве плече мого чоловіка назавжди лишилося нижчим за ліве, а шия — незвично викривленою. Іноді до моїх вух долітали й плітки про те, що такій жінці, як я, добрий тільки той чоловік, на якого можна дивитися звисока, і що каліцтво робить Кару настільки ж нещасливим, наскільки нас — потайки щасливими.

Як і в усіх плітках, у тих, що доходили до мене, теж була частка правди. Однак я не раз переймалася власними нестатками та вбогістю через те, що не могла, як личить красуні з красунь, і як напоумлювала мене Естер, випроставшись у сідлі, проїхати вулицями Стамбула в супроводі рабів, рабинь та хлопчиків-служок. А бувало, так само хотілося бачити поруч із собою чоловіка, дужого, мов лев, який би дивився на світ з високо піднятою головою й вірою у власну перемогу.

Хоч би яка була причина нещастя Кари, та він щодня ходив похмурий. Я ж відчувала, що переважно його сумний настрій анітрохи не пов'язаний з пораненим плечем, тому й вірила: десь у потаємному куточку душі Кари засів джин нудьги, який не дає йому спокою навіть у блаженні миті нашого з ним кохання в ліжку. Аби втихомирити того джина, він то пив вино, то цікавився живописом і розглядав мініатюри, а то заводив дружбу з малярами й разом з ними бігав за вродливими юнаками. В його житті були періоди, коли він одно байдикував у колі художників, каліграфів і поетів, зустрічався з ними, каламбурив, обмінювався натяками, грався метафорами, залицявся та розважався з гарненькими хлопчаками. А бували періоди, коли він забував про все на світі, окрім своєї служби секретарем Дивана та Еґрі Сулеймана-паші. Через чотири роки помер наш падишах, і трон посів султан Мехмед, байдужий до живопису. Тоді захоплення Кари мініатюрою та малярством з неприхованого задоволення перетворилося на таємне заняття за зачиненими дверима. Інколи він розгортав котрусь книгу мого покійного батька й розглядав знамениту ілюстрацію, зроблену в Ґераті, — так, сцену, в якій Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Але дивився він на малюнок не зачудовано, як на щасливу мистецьку гру, що досі існувала за стінами палацу, а з сумом та відчуттям провини, наче знімаючи завісу з якоїсь солодкої таємниці, котра жила в його споминах.

На третьому році правління нового падишаха англійський король надіслав йому в дар дивний годинник, у який був умонтований музичний механізм на міхах. Кілька тижнів на пагорб у саду Хас із видом на Халіч піднімали й уже там складали по частинах, коліщата, картини й скульптури до гігантських дзиґарів, які привезли кораблем з Англії. А того дня на пагорбах Халічу зібралося величезне юрмисько; багато людей припливли човнами, й усі заворожено пороззявляли роти та повитріщали очі, коли запрацював годинник і заграла його страхітлива музика, а картини та скульптури, завбільшки з людину, вражаюче закрутилися одна навколо одної, почали рухатися під звуки музики, наче були творіннями Аллаха, а не його рабів. Годинник бив, як дзвін, і відлік часу чув увесь Стамбул.

Кара й Естер, кожне по черзі, розповіли мені, що падишах і духовенство дуже стурбовані, бо годинник свідчить про могутність ґяурів. Він збурив мешканців Стамбула, чернь та всіляких невігласів. Коли розповзлися такі чутки, наш наступний падишах, султан Ахмет, прокинувсь однієї ночі з волі Аллаха, схопив свою булаву, спустився з гарему до саду Хас і розбив на друзки дзиґарі з їхніми скульптурами. Пліткарі, які знали всі новини, розповідали, що повелитель побачив уві сні благословенний лик великого Пророка, огорнутий сліпучим сяйвом, і Посланець Божий розбудив султана, сказавши, що той відступивсь од настанов Всевишнього, дозволяючи своєму народові захоплюватися картинами, скульптурами й тими негідниками, котрі змагаються з Аллахом, Творцем. Пліткарі додавали, що падишах схопився за булаву ще вві сні. Згодом наш володар велів своєму вірному історикові описати ті події від початку до кінця, обдарував калитками з золота каліграфів і розпорядився видати книгу «Сутність історії». Ілюстрацій до неї він малярам не замовляв.

Отак зав'яла червона троянда живопису й мініатюри, яка ціле століття цвіла в Стамбулі під дощами з перських країв. Суперечки щодо вибору між стилями древніх ґератських майстрів та європейських художників, які колись були причиною колотнечі між малярами й ставили перед ними все нові й нові запитання, скінчилися нічим. Адже мініатюрою більше не займалися: не малювали ані по-східному, ані по-західному. І художникам було байдуже, вони не бунтували: ніби старі діди, які