Читати книгу - "Україна — не Росія"

гроші начебто б не природне явище, однак про те, як вони діють, теж немає згоди — монетаристи сперечаються з номіналістами, а тих висміюють кейнсіанці і так далі. Центральні банки одних країн зменшують грошову масу, а інші — вважають за необхідне її нарощувати.

Але найголовніше, існує практика, і вона, схоже, живе окремо від теорій. Я бачу, як заводи, що прожили довге життя в умовах неринкового господарства і зав’язані на неринкових суміжників, після періоду адаптації входять у ринок, немов завжди були на ньому. Бачу, як виживають і стають на ноги підприємства, давно приречені експертами. Як у нас вірили експертам, особливо на початку 90-х! З нашого боку дуже природно вірити людям, що приїздять із країн, економіку яких працює більш успішно й ефективно, ніж наша. Але чомусь (я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України») ці люди дружно радили нам відмовитися від найбільш успішного й ефективного з того, що досягнуто нами. Зараз захоплення експертами й аналітиками пройшло. Індійський прем’єр-міністр Морарджі Десаі подарував людству в 70-х роках такий афоризм: «Експерти висловлюють абсолютно об’єктивну думку. Тобто свою особисту». Я б додав: і це ще в кращому випадку.

Кажуть, вихід із СРСР спричинився до нашої кризи. Начебто до моменту виходу із СРСР ми і без того не були в глибокій кризі! Але справа ще складніша. Я вже запрошував своїх читачів поміркувати над тим, що таке криза. Світовий досвід учить: кризи — важлива і навіть необхідна стадія в розвитку будь-якої країни. Держави виходять із криз із сильнішою здатністю до опору, оновленими, наростивши запас внутрішніх сил. Сполучені Штати стали тим, чим вони стали, багато в чому після кризи 30-х років, яку у цій країні називають Великою депресією. Доводиться, щоправда, чути і таке: 30-і роки в США — будинок відпочинку в порівнянні із сьогоднішньою Україною (і Росією). Чи це справді так? У США пори Великої депресії безробіття у своєму піку охоплювало, якщо рахувати разом з утриманцями, третину населення країни, були голодні марші на Вашінгтон, громадські роботи, трудові табори, куди ще і не брали вдруге. Від 1,5 до 4 мільйонів бездомних — оцінки розходяться — тинялись по країні, будували на міських пустирях «гувервілі» (перші 39 місяців кризи біля керма країни стояв президент Гувер) з дикту і жерсті, то в одному, то в іншому окрузі країни вводився воєнний стан. Разючий факт: у той час не менше мільйона американців готові були виїхати до СРСР за умови забезпечення їх там роботою.

Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва — бурхливий підйом (не просте повернення втрачених висот) почався в Америці лише в 1943-му, на тринадцятому році кризи, коли пішли могутні замовлення на зброю, — а перелом настроїв у країні, який позначився в 1935 році. Тоді ще продовжувався крах банків, прийшла небувала засуха, лютували порохняві бурі, масово розорялися фермери, безробіття навіть ішло вгору, але більшість американського народу вже відчуло, що всупереч усьому воно перебороло долю. Що ж переломило настрій в Америці 30-х? Настанова на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. В цьому були єдиними всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест на свідоме розгойдування човна.

Як би нам, українцям, засвоїти цей урок? Та й росіянам він не зашкодив би. Небезпечне — і при цьому абсолютно свідоме! — розгойдування ситуації не раз траплялося і в Україні, і в Росії. Державно мислячі люди ніколи не стануть піддавати державу ризику хаосу. Щоб ніхто не подумав, що мною володіють якісь особисті почуття, утримаюся від українського прикладу, наведу тільки російський. У травні 1998 року, коли шахтарі в російській частині Донбасу перекривали рейки, хитався і тріскотів рубль, а профспілки проводили масові демонстрації, один журналіст дивувався поведінці своїх колег: «Як по команді вони заговорили про ситуацію в Росії і про перспективи російських фінансів у термінах катастрофи, краху, провалу, передодня громадянської війни, стали змальовувати, забувши про відчуття реальності, страхітливий образ гинучої нації. Їх голоси злилися в єдиний екзальтований хор, увійшли в якийсь мазохистський раж: хай буде ще гірше — і за це ми зненавидимо владу ще більше! Вони підштовхували свою аудиторію до думки, що будь-які дії у відношенні цієї влади виправдані, а будь-які дії влади по самозахисту або хоча б по захисту суспільного порядку — неприпустимі й аморальні». Як на мене, це дуже гарний опис хвороби під назвою «громадянська безвідповідальність».

Жодне суспільство не може жити, не міняючись, а будь-які зміни, що заслуговують цієї назви, носять характер стрибків і струсів, навіть якщо розтягнуті на довгі роки й іменуються еволюційними. Що вже казати про той кидок з однієї «суспільно-історичної формації» (за висловом марксистів) до іншої, котрий робимо ми! Це вже криза неминуча!

Якими б назрілими й перезрілими не були зміни, вони завжди підвищують внутрішню конфликтність суспільства, сприяють росту антисоціальних настроїв. Суспільства перехідного типу, як наше, і без того більш конфліктні, нерідко небезпечно конфліктні, це їхня відмінна риса, запитайте соціологів. У мас виникає почуття, начебто хтось зловмисно змінює законні і споконвічні правила гри. Безліч людей виявляються вибитими із звичних ніш, і поки вони не знайдуть собі нового місця в соціальних оновлених структурах, їх стан іменується неприємним словом «маргінальний».

Якщо вже маргінализація (як і зустрічний процес — демаргінализація) є неминучою ознакою перехідного стану суспільства, розумна влада намагається пом’якшувати наслідки процесу. Правда, саме в такі періоди вона, на превеликий жаль, рідко має у своєму розпорядженні необхідні кошти. І все-таки будь-яка грошова допомога по безробіттю, пільги підприємцям, що створюють нові робочі місця, заохочення перепідготовки робочої сили і Інші такі ж заходи допомагають людям пристосуватися до відновленого життя.

Люди, упевнені, що їм нема чого втрачати, можуть ставати силою зла. Згадаймо, як у 1968 році американські маргінали спалили значну частину столиці США, міста Вашінгтона, цілі квартали Детройта й інших американських міст. Таке могло трапитися лише з однієї причини: ті, що вважають себе (справедливо чи ні) кинутими напризволяще, починають ненавидіти існуюче суспільство, владу і порядки настільки, що готові зламати їх навіть ціною руйнації своєї країни. На якийсь час вони стають байдужими до її цінностей і святинь — якщо не були байдужі до них завжди. На людей спускається якесь осліплення, це типова революційна ситуація. Святе завдання влади — впливати на ситуацію так, щоб не допускати цього.

Будь-яка прискорена модернізація неминуче змінює й усталене розшарування суспільства, перемішуючи його шари. Безглуздо думати, начебто