Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Киньте жарти, Бендер, — невдоволено сказав Балаганов. — Треба поділити справедливо.

— Цього не буде, — стримано промовив Остап. — І взагалі в цей пізній час я жартувати з вами не збираюсь.

Паніковський сплеснув старечими посинілими долонями. Він з жахом глянув на великого комбінатора, відійшов в куток і принишк. Звідтіль тільки раз по раз поблискував золотий зуб порушника конвенції.

Обличчя Балаганова зробилося враз мокре, наче яйце, що зварилося на сонці.

— Навіщо ми трудилися? — сказав він, відхекуючись. Так не можна. Це… поясніть.

— Вам, — ввічливо сказав Остап, — улюбленому сину лейтенанта, я можу повторити лише, те що я казав в Арбатові. Я поважаю карний кодекс. Я не нальотник, а ідейний борець за грошові знаки. До моїх чотирьохсот чесних засобів вилучення грошей пограбування не входить. Якось не вкладається і до того ж ми прибули сюди не за десятьма тисячами. Цих тисяч мені особисто потрібно принаймні п'ятсот.

— Навіщо ж ви посилали нас? — запитав Балаганов, трохи охоловши. — Ми старалися…

— Іншими словами, ви хочете запитати, чи відомо високоповажному командору, з якою метою він провів останню операцію? На це відповідаю — так, відомо. Справа в тім…

В цю мить в кутку згас золотий зуб. Паніковський розвернувся, нахилив голову і з криком: «А ти хто такий?» — нестямно кинувся на Остапа. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, великий комбінатор ударом каучукового каблука повернув оскаженілого порушника конвенції на його місце і продовжував:

— Справа в тім, Шуро, що це була перевірка. У службовця з зарплатнею сорок карбованців виявились в кишені десять тисяч карбованців, що трохи дивно і дає нам великі шанси, дозволяє, як кажуть марафони і бігові жуки, сподіватися на куш. П'ятсот тисяч це, безумовно, куш. І дістанемо ми його так. Я поверну Корейку десять тисяч, і він їх візьме. Хотів би я бачити людину, яка б не взяла назад свої гроші. І ось тут і буде йому кінець. його доконає скнарість. І як тільки він признається у своєму багатстві, я візьму його голими руками. Людина не дурна, він зрозуміє, що частина менше, аніж ціле, і віддасть мені цю частину, щоб не втратити все. І тут, Шурочко, з'явиться ота тарілочка з голубим обвідком…

— Згода! — вигукнув Балаганов. В кутку плакав Паніковський:

— Віддайте мені мої гроші! — шепелявив він. — Я зовсім бідний. Я рік не ходив до лазні. Я старий. Мене не люблять дівчата.

— Зверніться до Всесвітньої ліги сексуальних реформ, — сказав Бендер. — Може, там допоможуть.

— Мене ніхто не любить, — продовжував, тіпаючись, Паніковський.

— А за що вас любити? Таких як ви, дівчата не люблять. Вони люблять молодих, довгоногих, політично грамотних. А ви скоро помрете. І ніхто не напише про вас у газеті: «Ще один згорів на роботі». І на могилі не сидітиме прекрасна вдова з перськими очима. І заплакані діти не питатимуть: «Тату, тату, чи ги чуєш нас?»

— Не кажіть так! — закричав переляканий Паніковський. — Я переживу всіх вас. Ви не знаєте Паніковського. Паніковський вас всіх ще продасть і купить. Віддайте мої гроші.

— Ви краще скажіть, будете служити у мене чи ні? Останній раз запитую.

— Буду, — відповів Паніковський, витираючи поспіхом старечі сльози.

Ніч, ніч, ніч огорнула всю країну.

В чорноморському порту легко поверталися крани, в глибокі трюми іноземців спускалися сталеві стропи і знову оберталися, щоб обережно, з котячою любов'ю опустити на причал соснові ящики з обладнанням для Тракторобуду. Рожевий кометний вогонь виривався з високих димарів силікатних заводів. Палали сузір'я Дніпробуду, Магнітогорська і Сталінграда. На півночі зійшла Червонопутилівська зоря, а за нею засвітилося безліч зірок першої величини. Були тут фабрики, комбінати, електростанції, новобудови. Світилася вся п'ятирічка, затьмарюючи блиском старе, набридле ще єгиптянам небо.

І молодий чоловік, що засидівся з коханою в робітничому клубі, похапливо запалював електрофіковану карту п'ятирічки і шепотів:

— Поглянь, он червоний вогник. Там буде Сибкомбайн. Ми поїдемо туди, хочеш?

І кохана тихо сміялася, звільняючи руки.

Ніч, ніч, ніч, як уже було сказано, огорнула всю країну. Стогнав уві сні монархіст Хворобйов, якому привидився величезний профспільчанський квиток. У поїзді, на верхній полиці хропів інженер Талмудовський — він мчав з Харкова до Ростова, куди його манила краща платня. Гойдалися на широкій атлантичній хвилі американські джентльмени, вивозячи на батьківщину рецепт чудового пшеничного самогону. Крутився на своїй канапі Васисуалій Лоханкін, потираючи рукою потерпілі місця. Старий ребусник Синицький марно палив електрику, вимучуючи для журналу «Водопровідна справа» картинку-згадку: «Де голова цих загальних зборів робітників і службовців, що зібралися на вибори місцевкому насосної станції?» Він намагався робити це тихо, аби не розбудити Зосю. Полихаєв лежав у постелі з Серною Михайлівною. Інші геркулесівці спали тривожним сном у різних кінцях міста. Олександр Іванович Корейко не міг заснути, змучений думками про своє багатство. Якби цього багатства не було, він би спав спокійно. Що робили Бендер, Балаганов і Паніковський — вже відомо. І тільки про Козлевича, водія і власника «Антилопи-Гну» зараз нічого не буде сказано, хоч з ним уже й скоїлося нещастя надзвичайного політичного характеру.

Раннім ранком Бендер розкрив свій акушерський саквояж, вийняв звідти міліцейський кашкет з гербом міста Києва і, поклавши його в кишеню, попрямував до Олександра Івановича Корейка. По дорозі він зачіпав молочниць, бо вже настала година цих спритних жінок, а година службовців ще не починалась, і мурмотів слова романса «И радость первого свидания мне не волнует больше кровь». Великий комбінатор трохи кривив душею. Перше побачення з мільйонером-конторником збуджувало його. Увійшовши в будинок номер 16 на Малій Касательній вулиці, він натягнув на себе офіційний кашкет і, насупивши брови, постукав у двері.

Посеред кімнати стояв Олександр Іванович. Він був у сітці-безрукавці і вже встиг одягти штани дрібного службовця. Кімнату було