Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

як розлітаються бризки крові. Злетіло в повітря тіло в обладунку, що теліпалося, наче ганчір’яна лялька, і врізалось у стіну по той бік садів.

Охоронці розімкнулися. Пожирач, який тепер був оточений, описував списом сліпучі кола. Одного разу спис врізався бійцеві у плече, і той із криком упав на землю; держак списа зламався від сили удару, а його наконечник закрутився й полетів вістрям у землю. Ззаду примчав лицар і прохромив пожирачеві спину. Блискуче вістря алебарди плавно й без краплі крові вийшло з білої броні в нього на грудях. Інший лицар відтяв йому руку сокирою, і на нього з кукси посипався порох. Пожирач заверещав і вдарив лицаря у груди тильним боком долоні — так, що в чоловіка зламався нагрудник, а сам він, випустивши із себе повітря, повалився на землю.

Білі обладунки з вищанням розітнув меч, здійнявши хмару пилу, неначе вибиту з килима. Джезаль отетеріло дивився на пожирача, який кинувся до нього. Ґорст відштовхнув його й, загарчавши, крутнув своїм довгим клинком, щоб із м’ясистим чваканням угородити його пожирачеві в шию. Той мовчки забився, його голова повисла на клапті хряща, а з його широких ран посипався бурий порох. Пожирач ухопився за Ґорста вцілілою рукою, й той похитнувся з перекошеним від болю обличчям, впав на коліна, а пожирач і далі викручував йому руку.

— Ось тобі небеса, паскудо!

Джезалева шпага перетяла останній клапоть шиї пожирача, і його голова впала на траву. Пожирач відпустив Ґорста, і той схопився за понівечене передпліччя. На його важкому обладунку залишилася вм’ятина у формі пожирачевої долоні. Безголове тіло мляво повалилося на землю.

— Проклята істота!

Джезаль ступив один крок і копнув голову пожирача так, що вона покотилася садом, а тоді подивився, як вона підскакує і вкочується у клумбу, залишаючи на траві слід із пороху. Над тілом стояли троє чоловіків. Їхнє важке дихання відбивалося луною від стінок шоломів, а мечі заблищали на сонці, коли вони заходилися рубати тіло на шматки. Його пальці досі смикалися.

— Вони створені з пороху, — прошепотів хтось.

Маровія насупився на рештки.

— Деякі — так. У деяких тече кров. Усі вони різні. Нам треба повернутися до палацу! — крикнув він, побігши садами. — Їх буде ще більше!

— Більше?

Дванадцятеро Лицарів Тіла лежали мертві. Порахувавши їхні трупи — зламані й закривавлені, пом’яті й побиті, — Джезаль ковтнув. Найкращі люди, яких міг запропонувати Союз, були розкидані по палацових садах, наче купи брухту серед бурого листя.

— Більше? Але як ми?..

Ворота здригнулися. Джезаль різко повернув голову до них. Сліпа бойова відвага швидко вщухла, а на зміну їй не забарився нудотний панічний жах.

— Сюди! — проревів Маровія, притримуючи відчинені двері й відчайдушно вимахуючи рукою.

Інших варіантів не було. Джезаль помчав до нього, за три кроки зачепився одним позолоченим чоботом за другий і боляче гепнувся долілиць. Позаду затріщали, зламалися, завищали дерево й метал. Джезаль сяк-так перекинувся на спину й побачив, як ворота розтрощили, здійнявши хмару тирси. Полетіли в повітря зламані дошки, повилітали з гнізд погнуті цвяхи, на газони м’яко опустилися тріски.

В отвір воріт невимушено пройшла жінка. Довкола її високого худого тіла досі злегка мерехтіло повітря. Бліда жінка з дов­гим золотим волоссям. Поряд із нею йшла ще одна, достоту така сама, тільки лівий бік її тіла з голови до п’ят був забризканий червоною кров’ю. Двоє жінок зі щасливими усмішками на прекрасних, бездоганних, однакових обличчях. Одна з них ударила по голові лицаря-герольда, що кинувся до них, зірвала з його розтрощеного черепа крилатий шолом і підкинула його в повітря. Той закрутився в польоті. Друга перевела чорні порожні очі на Джезаля. Він насилу підвівся й побіг, захрипівши від страху, прослизнув у двері повз Маровію та опинився в тінистому коридорі, з обох боків заставленому стародавньою зброєю та обладунками.

За ним туди вбігли Ґорст і кілька Лицарів Тіла. У них за плечима тривав нерівний бій у садах. Якийсь чоловік підняв арбалет, але тоді вибухнув кривавим дощем. Труп в обладунках врізався в одного з лицарів, щойно той розвернувся, щоб побігти, і лицар полетів убік, у вікно, а з його руки випав меч. Іще один побіг до них, розмахуючи руками, й повалився за кілька кроків, забившись на землі. Зі з’єднань його обладунків виривалося полум’я.

— Допоможіть! — голосив хтось. — Допоможіть! Допомо…

Ґорст захряснув двері здоровою рукою, а один із його товаришів опустив товстий засув на скоби. Вони зірвали зі стін стару держакову зброю (до одного з держаків був прикріплений подертий бойовий прапор) і почали просовувати її у двері.

А Джезаль уже задкував. Холодний піт лоскотав йому шкіру під обладунком, і він міцно тримався за руків’я шпаги — радше заради спокою, ніж для оборони. Разом із ним позадкував його несподівано зменшений почет — Ґорст, Маровія та ще якихось п’ятеро людей. Їхнє важке, нажахане дихання відлунювало у тьмяному коридорі, поки всі вони пильно дивилися на двері.

— Їх не стримали останні ворота, — прошепотів Джезаль. — Чому ж їх мають стримати ці двері?

Відповіді не було.

— Не втрачайте голову, панове, — сказав Ґлокта. — Двері, будь ласка.

Гладкий найманець заходився рубати сокирою парадну браму Університету. Полетіли тріски. Від першого удару брама захиталася, від другого — задрижала, а від третього — розчахнулася. За неї прослизнув одноокий карлик, тримаючи в кожній руці по ножу, а відразу за ним — Коска з оголеним мечем.

— Чисто, — долинув його голос із протяжним штирійським акцентом, — хоч і затхло.

— Чудово. — Ґлокта поглянув на Арді. — Можливо, вам краще триматися ззаду.

Дівчина знесилено кивнула.

— Я думала те саме.

Він із болем, накульгуючи переступив поріг, а за ним у двері висипали найманці в чорному. Останній із них тягнув нехотя Ґойла за перев’язані зап’ястки. «І знов я йду тими самими шляхами, якими ходив, коли так багато місяців тому вперше відвідав цю купу пилюки. Ще до голосування. Навіть до Дагоски. Як же це чудово — повернутися…»

Уздовж темного коридору, повз брудні портрети забутих Адептів. Замучені мостини стогнали під чобітьми найманців. Ґлокта вибрів у простору їдальню.

По напівтемній залі розсіявся паноптикум практиків, як і тоді, коли він завітав сюди минулого разу. Двоє однакових чоловіків із Сулджуку з вигнутими мечами. Високий і худий чолов’яга, смаг­ляві чоловіки із сокирами, здоровезний північанин із розбитим обличчям. «А також багато інших». Загалом їх було не менше двадцятьох. «Цікаво знати: вони весь цей час сиділи тут і просто лякали одне одного лиховісним виглядом?»

Вітарі вже підвелася зі стільця.

— Я ж начебто сказала тобі не лізти сюди, каліко.

— Я старався, дійсно старався, та не міг викинути з голови спогад про твою усмішку.

— Хо-хо, Шайло!

Коска вибрів із коридору, однією рукою покручуючи навощені кінчики вусів, а в другій тримаючи оголений меч.

— Коско! Ти що, невмирущий? — Вітарі випустила з руки хрестоподібний ніж на довгому ланцюгу, і він грюкнув по мостинах. — Здається, сьогодні день чоловіків, яких я сподівалася більше ніколи не побачити.

Її практики розійшлися довкола неї, витягаючи з піхов мечі й беручи зі столу сокири, булави, списи. До зали притупали найманці, також зі зброєю напоготові. Ґлокта прокашлявся.

— Гадаю, всім зацікавленим особам пішло б на користь, якби ми змогли обговорити усе як цивілізовані…

— А ви