Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

19 (5)

Маяліна, вона ж Качечка, зітхнувши відклала книгу і потяглася. Настав час лягати спати, хоча книга дуже цікава. І зовсім не легковажний дівочий роман, хто б що не думав. Книжки для дівчаток Маяліна не дуже любила, їй набагато більше подобалися пригоди. Або мемуари людей, які пережили безліч пригод у своєму житті. Батько завжди сміявся над цим захопленням і говорив, що це від того, що його ніжній доньці насправді ніколи не потрапити до подібної авантюри. Ось вона й тягнеться до невідомого. А мама такі книги не схвалювала, вважала, що вони вчать дівчат зайвому та непотрібному. Мама взагалі все на світі вважала зайвим, крім уміння керувати домом.

Маяліна зітхнула, підійшла до вікна і подивилася на темний сад. Можливо, десь там зараз ховається подруга, яку вона так і не знайшла, а розпитати Льнок докладніше так і не зуміла за весь вечір. Ця подруга, на відміну від Маяліни, про те, що таке пригоди, знала не з чуток. І зовсім не через поганий характер, як вважали вчительки школи для дівчат. Вона просто не могла сидіти за тісними стінами школи. Особливо коли туди приходили чоловіки, нібито купити вишивку в подарунок матінці, а насправді придивитися до дівчат і підібрати собі в дружини найдурнішу. За два роки, які Маяліна провела в тій школі, вона переконалася, що дівчат там намагаються зробити дурними та покірними, щоб їх охоче брали заміж. Батько матінку теж у такій школі знайшов, а потім, коли думав, що ніхто не чує, вічно лаявся на її безпорадність. І як потім виявилося, не дарма сварився. Бо якби через два тижні після того, як батька вбила хвороба, не приїхав дядько і не втрутився, то налякана незнайомцями, що видають себе за батьківських кредиторів, мама відписала б їм усе, що тільки могла. І так якісь кораблі та виноградники повернути не вдалося.

А матінка тоді образилася, не на шахраїв чомусь, а на дядька, чого Маяліна ніколи зрозуміти не могла. І не захотіла віддавати під його опіку дочку, пославшись на те, що маг, який пропадає по півроку в якійсь лабораторії, за дівчиною не встежить. Ледве погодилася на школу, мабуть, тільки тому, що не підозрювала: дядько там усіх залякає до судом і ніхто не посміє пропонувати дивну дівчину якимось вдівцям, які платять за підбір молоденької та гарненької покірної дружини. Або, того гірше, знайомити її з чиїмось племінником, що програвся у пух і прах. Жаль, що дядько не зміг перешкодити відправленню племінниці до імператорського палацу. А все матінка з її листами та проханнями. Яка переживає, що донька залишиться старою дівою. Так і не зрозуміла, що спадкоємцям, перед ім'ям сім'ї яких є «со» ця доля не загрожує в принципі.

Іноді Маяліні дуже хотілося написати дядькові листа, поскаржитися на сни та попросити знайти вчителя. І кинути навіки школу, через яку, як дівчині здавалося, вона дуріла. Але не вистачало духу. Боялася, що матінка справді зляже й помре. А потім ще й подружка з'явилася, яку завжди доводилося рятувати. Ну, не могла ж вона її покинути. Тим більше родичку, хоча та ж мама ніколи не визнала дочку своєї недолугої двоюрідної сестри племінницею.

— Ех, — сказала Маяліна своєму відображенню у темному вікні, торкнулася холодного скла і сумно посміхнулася.

Все буде як слід. Той маг сказав, що пророчі сни в будь-якому випадку збудуться. І Мальва про це говорила. Так що і переживати нема про що. Вона ж не власну смерть побачила, як героїня однієї історії про привидів. І навіть чоловік, якого поки що немає, у тому сні навряд чи помер. Мальва в цьому точно розуміється, вона вовчиця.

Хоча вовчиць Маяліна уявляла зовсім інакше. Вчительки у школі взагалі говорили, що вони порочні, грубі та мужоподібні. Бачили б вони цю мініатюрну білявку.

— Спати, — прошепотіла Маяліна.

Але дійти до ліжка не встигла. У двері хтось постукав швидко і дрібно. Дівчина підкралася до неї, притулилася вухом до стулки та прислухалася. А то мало хто й навіщо там стукає посеред ночі.

— Це я, — тихо промовили з того боку жіночим голосом.

Начебто навіть знайомим, хоча Маяліна не була певна.

— Хто? — спитала вона.

— Я, Льонок, — відповіли. — Я… я її сюди провела, ледве зуміла. Вона на тебе там чекає.

— Хто? — знову спитала Маяліна і відразу затулила рота долонею, бо зрозуміла й так. — Ой, — прошепотіла злякано і кинулася відчиняти двері.

Коридором вона слідом за Льонок кралася тихо-тихо, дуже боячись привернути чиюсь увагу. Без жодних думок зайшла до вказаної кімнати і ледве не скрикнула, коли двері за спиною з гуркотом зачинилися. А потім просто стояла і не могла вирішити, що робити далі. Тому що жодної подруги в кімнаті не було. Кімната взагалі була досить великою і не прибраною. Безладдя було видно навіть при тьмяному світлі магічного світляка, явно випущеного з амулету, маги їх роблять яскравіше, бо можуть будь-якої миті підживити силою.

Потім, так і не вирішивши, що ж робити, дівчина обернулася і посмикала двері за ручку і тільки після цього подивилася на розгубленого чоловіка, що сидів прямо на столі, і сказала:

— Не відкривається.

Він зліз зі столу, неквапливо підійшов, глянув на Маяліну так, що вона тямущою ступила вправо, а потім теж посмикав ручку. Після чого схилив голову до плеча і завмер так.

— Якась магія, — сказав невпевнено. — І гадаю, відкрити неможливо лише з цього боку. Цікаво, кому це я так насолив.

Маяліна знизала плечима і зізналася, що її сюди привела Льонок і чекати її тут повинна була кузина, що втекла зі школи.

Чоловік хмикнув і сказав, що в нього тут планувалося побачення, на яке його запросила гарненька дівчина. Він навіть вино приніс з собою для настрою.

Почувши про настрій, Маяліна почервоніла і відступила на крок.

Чоловік знову хмикнув і пробурчав:

— Та не чіпатиму я тебе. Хоча, якщо я хоч щось у цьому житті розумію, це не матиме жодного значення.

І Маяліна кивнула. У її випадку взагалі нічого не має значення. Все буде так як має бути. І цього чоловіка вона зовсім не боялася, просто знала, що він не скривдить. Але почуватися дурепою, яку замкнули з ним наодинці через те, що надто довірлива, їй зовсім не подобалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍